Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Вигляд завідуючого, що повернувся від шашликів, був дещо здивований. Жінки помітили це.

— То я не зрозумів до пуття, — запитав Олег, — шкіра на голові в бабці прижилася, чи ні?

— Можна вважати, що прижилася, — відповів Тарас.

— Як це?

— Довгий час залишалось незрозумілим, живий клапоть, чи ні. А потім порожевів, і рана навколо загоїлася. От тільки волосся геть усе повипадало. Так і залишилася бабуня з поважною лисиною.

— Цікаво, — погодився Олег. — То як там шашлики?

— Майже готові, — задумливо промовив Ілля.

— А ти чого такий?

— Дійсно, — помітила Люда, — що сталося? Він якийсь дивний звідти повернувся. На Ольгу якось так позирає...

— А із вас хтось ходив ось туди? — Медвідь пальцем вказав напрямок. — Ось за ті дерева.

— Що нам там робити? — здивувалася Ольга.

— Ну, я не знаю... То був там хтось, чи ні? Серйозно питаю! Хто не скаже, нехай на мене потім не ображається.

— Лякає, — зауважив іменинник. — Я не був. Клянуся.

— Ну, і я, припустимо, не ходив, — сказав Олег.

— І ми не ходили. А що сталося?

— Я сотку знайшов, — заявив Ілля.

— Доларів? — не зрозумів Тарас.

— Тобі би зразу й доларів... Гривень.

— Молодець! — сказав Олег.

— Я ж казала, що вам ще до вечора пощастить! — скрикнула Ольга. — А ви не вірили!

— Не зрозумів, це що, дійсно, не чиєсь із вас? — Ілля глянув на дружину. — Може, ти підкинула?

— Добрий день... — здивувалася вона. — Я звідки знала, у який бік ти підеш?

На обличчі Медвідя проступила явна посмішка, яку не важко було розрізнити. Він сховав до кишені гроші, які, очевидно, вже збирався віддати тому, хто загубив, і промовив:

— А чого ж застілля зупинилося? Ми святкуємо, чи ні?

На імпровізованому столі серед галявини давно припинили їсти та пити. Пляшка горілки скінчилася, а шампанського зали

шалося більше половини. Жінки про щось шепотілися окремо, ласуючи нарізаними фруктами та цукерками, а чоловіки захоплено продовжували «дискусію».

— Так ось, — оповідав Олег чергову харківську історію, — приходить цей Волошин на роботу зранку з дикого бодуна. Ну, розумієте — голова розвалюється, увесь зелений. Він поверхом нижче у кардіології працював. Йому би лише сісти десь так, щоб ніхто не бачив, а о першій потихеньку втекти додому спати. Тільки-но він сховався в ординаторській, чимчикує одна його хвора — бабуся «божий одуванчик». Така... ну, словом, з наших добротних, ще радянських пенсіонерок. У Тачанові таких немає. А по великих містах ще живе ця категорія людей. Вони витримали Гітлера, Сталіна і навіть десять років самостійної держави. У них свої погляди на життя, які не виправиш ніякими суспільними катаклізмами. Так ось, приходить вона: «Доктор, поміряйте мені тиск». А він їй: «За годину прийду, поміряю».

Медвідь знову зібрався кудись іти.

— Іди-іди, — підбадьорила його дружина. — Подивися добре, може, там ще півсотні лежить.

— Ти краще в доларах збирай, — додав Тарас.

— Ти розповідай, — підштовхнув Олега Ілля, не звертаючи уваги на репліки, — я все чую.

Завідуючий рушив у тому ж напрямку, що й раніше.

— Так ось, сидить ото він в ординаторській, куняє над якоюсь історією, знову приходить та сама бабуня — питає, коли він таки їй тиск зміряє. Він каже: «Через десять хвилин». А сам пішов ще кудись. Ну, доходить перша, він вже ледве живий — у самого тиск зашкалює. Зав їхній на обід пішов, і Волошин бігом до виходу. Думає: ну, ще трохи, доплентаюся додому і лежати... А бабця біля дверей стереже.

Справивши потребу, Ілля повернув назад, але не просто, а якось обходячи невеличку галявину за деревами, уважно при цьому поглядаючи собі під ноги та по сторонах. П'ятдесятка лежала так само заплутана у траві, як і сотка годину тому. Ілля зігнувся, підняв гроші, запхав до кишені та розпочав нове коло по галявині.

— Так ось, стоїть бабця і каже: «Доктор! Ну, ви ж обіцяли мені тиск поміряти!» Той, нічого не говорячи, повертається до ординаторської, скидає пальто, черевики, знову вдягається у халат, бере апарат, іде до палати, розкручує манжетку, міряє бабі тиск — і все мовчки. Ані слова.

Жінки припинили шепотітися і також з інтересом слухали.

— Потім так само мовчки складає апарат, підводиться і йде. Бабуня — очі на лоба і кричить йому навздогін: «Доктор! А який же в мене тиск?» Лікар зупиняється, повертається і каже: «Т-тиск... ги-и... супер!».

Усі засміялися.

— Ні, ви гляньте! — вигукнула Людмила. — А він дійсно ходить!

Усі вирячилися на цю картину. Ілля старанно «прасував» галявину за деревами, вдивляючись у траву. Періодично він нахилявся і щось підіймав.