Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Застряг шеф, — сказав Олег.

— Шарманку вибирає...

Ольга з Людмилою підійшли, нагулявшись.

— Ну що, мужчини, — запитала Люда, — коли куштуватимемо? Дуже вже смачно пахне...

— Це дим, — сказав Тарас. — М'ясо ще не почало готуватися. Однаково Медвідь ще не приїхав.

— Та он, їде! — вигукнула Ольга.

«Нива» під'їхала і зупинилася. Вигляд завідуючого, що виліз із машини, був не надто задоволений.

— Привіт іменинникам, — сказав він.

На обличчі Іллі з'явився натуральний подив, коли побачив Ольгу.

— Приємно вас тут бачити, незрівнянна пані Ольго...

— Ото вже не чекали... — посміхнулася вона.

— Дійсно, не чекав, — не став заперечувати Ілля. — Але воно й на краще. Бо сьогодні цілий день виключно неприємні сюрпризи. Хворий мало не з операційної втік, січкарню не купив...

— Чому? — здивувався Голоюх.

— Здоровезна, громіздка. Увесь її вигляд підказує, що скоро поломиться. О... де це я так забруднився?

Знявши куртку, Ілля заходився тріпати її, перекинувши через низьку гілку дерева. Підійшла і привіталася з товариством його дружина.

— Бачиш — і він також не сподівався мене тут побачити, — прошепотіла Ольга.

— Я також не сподівався побачити тебе тут, — так само тихо відповів Олег.

— У якому це значенні? — не зрозуміла вона.

— У найбанальнішому.

— Дійсно. Ну хто б ще зумів так сказати! — здивувалася вона.

— Ну, досить уже, потім будете шепотітися, — заявив Тарас, що взявся не знати звідки. — Сідаємо. Починаємо з холодних закусок, а там і шашлички достигнуть.

Вони розсілися на двох схрещених колодах, навколо столика, поставленого у кутку. На ньому серед царства нарізаних огірків, помідорів та м'ясних закусок стояли пляшка горілки і шампанське. Медвідь кректав найголосніше, влаштовуючись на краю колоди.

— Та не переживайте так, Ілля Петрович, — намагалася підбадьорити його Ольга. — Усі невдачі мають тимчасовий характер.

— Дійсно, — підхопила Людмила, — життя — воно наче зебра: біла смуга — чорна, знову біла...

Голоюх на той час вже розливав по чарках.

— Еге...— пробурмотів Ілля. — Один зібрався вішатися. Дзвонить на телефон довіри, а йому там так само починають вішати локшину на вуха про білі та чорні смуги. Ну, він і вирішив відкласти. Думає — дай, перевірю. А за місяць дзвонить знову. Питає: «Пам'ятаєте мене?». Вони кажуть: «Пам'ятаємо, раді, що ви не повісилися». А він каже: «Знаєте, а ви були праві щодо отих смуг. Тільки то була біла».

Усі засміялися.

— Ну, ви як скажете... — стояла на своєму Ольга, — але у вашому випадку буде навпаки. Побачите — вам ще до вечора пощастить.

— Дійсно, — погодився Олег. — Зараз твоє життя миттю зміниться на краще. Хильнеш сто грам і зрозумієш, наскільки це правильно. У тебе хоч дружина вміє машиною керувати?

— Куртку вдягни, — сказала Медвідева дружина. — Вмію я керувати. Але це не означає, що можна припинити себе контролювати. Вдягнися, я серйозно кажу. Он як тут сифонить...

Зітхнувши, Ілля пішов по куртку.

Свято йшло повним ходом. Закуски на столі поменшало. Горілки у пляшці залишалося менше половини. За столом точилася поважна бесіда.

— Це ще слабо! — гаряче доводив Тарас. — А ось такого у вашому Харкові точно не було. Уяви собі, орала баба город і вела коня. Руки за спиною, у руках мотузок, кінь за нею. А кінь такий, що зайвий раз і ногою не ступить. Шкапа, одним словом. І, уяви собі, в цього мерина стається жахливий заскок по фазі — він бере і бабуню кусає ззаду за голову. А ти, міський, знаєш, які в коня зуби? Одним словом, привозять бабуню — там, де має бути волосся, голий черепок світиться. Ніхто ще такого не бачив. Малевича викликали. Він каже — давайте назад пришиємо. Дійсно, я читав потім — іноді таке приживається.

— То що ж ви пришивали? — не зрозумів Олег.

— Як що? Дід скальп цей відкушений у коняки забрав і у жмені привіз.

Ілля підвівся, щоб відійти.

— Ну, скажи, що саме так і було! — не вгавав Тарас.

— Дійсно, саме так усе й відбувалося, — без особливого оптимізму промовив Медвідь, відійшовши за дерева.

— Глянеш на шашлики? — крикнув навздогін Олег.

— Гляну.

Він підійшов до мангалу, перекрутив шампури і рушив далі, прискорюючи крок. Зайшовши за дерева, Ілля озирнувся і почав розстібати ширінку, переступаючи з ноги на ногу. Погляд його ковзнув донизу на траву.

Те, що він побачив там, примусило відразу забути про насущні проблеми. Навіть розхотілося мочитися. Заплутана у траві, на землі лежала купюра номіналом у сто гривень. Залишивши у спокої наполовину розстібнуту ширінку, Ілля зігнувся і взяв гроші. Купюра була новою, складеною учетверо. Від довгого лежання на землі вона дещо розпрямилася. Недовірливо оглянувши гроші, Ілля поклав їх до кишені.