Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Вони з Голоюхом зіткнулися у дверях.

— Господи... Куди ти так женеш?

— А ти куди? — перепитав Голоюх, протискаючись у двері. — В мене операція готується.

— У мене також, між іншим. А в тебе яка?

— Ревізія оболонок. Мужик яйцем на трубу впав, щойно привезли. А в тебе яка?

— Врослий ніготь, — похмуро промовив Ілля.

— Тримайте мене! — Голоюх схопився за живіт. — Завідуючий уже почав робити амбулаторні операції. В інших районах резекції шлунку шпарять...

-Так у мене ж народний артист... — ображено промовив Ілля. — А жінка його нашу адміністрацію вже другий тиждень ґвалтує. Вогонь-баба. Во!

— Ну, тоді інша справа... — з розумінням промовив Тарас. — А у якому амплуа він артист? Може, автограф візьмемо? Моя любить такі речі...

— На скрипці грає.

-А... — розчаровано промовив Тарас. — Тоді мені його прізвище нічого не скаже. То як, може, помиємося разом на яйце, а потім твій ніготь візьмемо?

— Гаразд, — погодився Ілля. — Тільки швидше все організовуй, щоб артист довго не чекав.

— Все давно готово! — пожвавішав Голоюх.

Марійка виглянула з маніпуляційної зі шприцом у руках.

— Марійко, хворий готовий?

— Соню! — замість відповіді покликала вона. — Соню!

Перевалюючись із ноги на ногу, з клізмовочної «випливла» кривонога Соня, буркочучи собі під ніс:

— Ну, чого ти кричиш? Тут я, на базар не пішла... Підлогу мию. Маю ж я підлогу помити? Там, у цій клізмовочній, мий — не мий, однаково. Плитку міняти потрібно. Доктори ходять — дивляться, старша ходить — дивиться, головний...

— Соню! — перебила Марійка, втрачаючи терпіння від цієї балаканини. — Ти поголила хворого? Хворий на операцію іде!

— Якого хворого? — санітарка вилупила очі.

— Ні, ну ти глянь... — сплеснула руками сестра. — Я ж тобі двадцять хвилин тому казала — голити хворого. Чим ти слухаєш?

— Я нормально слухаю, — зі знанням справи пояснила та. — Ти мені не казала. Якби казала, то чого б я почала мити підлогу? Я б голила хворого. А кого? Якого хворого?

— У третій лежить, з вусами, щойно поступив. І все до самого низу голи! Там на промежині операція буде.

— А що, хіба я когось колись погано поголила? — без натяку на образу здивувалася Соня, прямуючи назад до клізмовочної. — Навіть у перукарні так не вміють, як я голю.

Похитавши головою, Тарас мовчки зник за дверима ординаторської.

Чоловік інтелігентного вигляду з вусами та в окулярах вбраний у доволі старомодний вовняний спортивний костюм, спираючись на коліна, застиг на койці. Поруч лежало кілька газет, якими він не цікавився — очевидно, хвилювався перед операцією, яку з огляду на її скромний об'єм взагалі важко було так назвати. Він стискав свої музичні пальці однієї руки не менш музичними іншої та переймався доволі важливим питанням — з якого кінця почнуть здирати той клятий ніготь. Звичайно, лікар обіцяв достатнє знеболення. Та все-таки... Можливо, варто попросити його починати з іншого, здорового кінця. Від думок про саму процедуру його починало кидати у дрижаки.

Несподівано двері його палати відчинилися, і на порозі з'явився... ні, не той малий та повненький лікар, якого важко було не боятися. Це була Соня. Дошкандибавши перевальцем до його ліжка, вона без будь-якого вступу промовила:

— Ну, чого сидите? Йдемо зі мною. Я б давно вже зробила, але ніхто не казав. А вона каже, що казала. Ходімо, кажу, зі мною. Не переживай, наші дохтори добре операції роблять. Цього року ще ніхто не вмер...

Злякано вийшовши з палати за санітаркою, хворий несподівано загальмував перед дверима з табличкою «Клізмовочна».

— А... що... пробачте... — нерішуче почав музикант, та його м'яко, але рішуче провели далі.

— І все-таки, пробачте... Ви що, хочете мені... клізму?

— Та яку там клізму? — здивувалася Соня. — Клізму вам ніхто не казав ставити. Якби сказали — то я б поставила. Мені що — як скажуть, так і роблю. Я ж не дохтор...

Від цього пояснення хворий полегшено зітхнув.

— Давайте, лягайте на тапчан, — продовжувала Соня, скручуючи станок для гоління.

Хворий, який не бачив цих приготувань, слухняно ліг.

— Штани до колін спускайте...

— А... навіщо? — не зрозумів той.

Соня вже тягла донизу штани разом із трусами.

— А... пробачте...

Збентежений інтелігент ще намагався ніяково затулити руками грішне тіло, коли станок почав вправно їздити по його животі — все нижче та нижче.

— Для чого це потрібно?!

— Та руки забери! — обурилася Соня. — Куди ж ти пальці свої під лезо пхаєш? Воно ж гостре, нове! Я ніколи хворих одним і тим самим не голю — не положено. Якщо немає леза — не голю взагалі. Нехай купляють.