Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Що ж, бажаю успіхів, — сказав Олег.

Наталя, підійшовши до сестринського посту в хірургічному відділенні, поклала на стіл перед Марійкою кілька листків.

— Ось тобі листки призначень. Хворих зараз переводимо. Ось у цього метрагіл скінчився, а капати за годину.

— Гаразд, — відповіла та. — Везіть. Слухай, а ти чула — вчора головний, кажуть, мало не півполіклініки на експертизу ганяв.

— Яку експертизу?

— Алкогольну. Савчука та всю їхню компанію. Казали — всім догани виписують, а Вальку вже до реєстратури перевели.

— Як перевели?

— У вигляді покарання. Це ж усе в неї в кабінеті відбувалося.

— Абзац... — здивувалася Наталя. — А хто ж тепер у хірургічному сидітиме? Савчука, може, також виганяють?

— Навряд чи, — засумнівалася Марійка. — «Пограють» трохи і пробачать, як завжди. А Валентину шкода... Вона там уже років десять, увесь кабінет на ній тримався. А тепер картки піде розгрібати, як молода... Слухай! — несподівано згадала вона. — У нас чогось Засула зовсім скис. Це завал... Щоб якого ускладнення не було.

— Хоч би не вмер до біди... — стурбовано протягла Наталя. — Такий мужик...

Олег з Медвідем увійшли до палати Засули і всілися біля його койки.

— Що там у вас сталося? — запитав Олег.

— Ж-живіт болить... — простогнав той.

— Давно?

— Від п'ятої ранку... Ось тут... болі...

Обличчя обох хірургів виглядали занепокоєними. Олег пересів зі стільчика на край ліжка і відсунув догори спортивну кофту хворого, оголюючи живіт. Торкнувся до нього рукою.

— Ой! — застогнав пацієнт.

Олег продовжував обстежувати живіт, а Засула лише стогнав. Потім хірург легенько постукав кінчиками пальців по животі хворого у різних місцях.

Засула зчепив зуби.

— А що, вчора зовсім не боліло? — допитувався Ілля.

— Ні-і...

— А на блювоту не тягне?

— Ні-і...

— А дихати животом боляче?

— Та-ак...

Лікарі помінялися місцями, і тепер уже обстеження проводив Медвідь. Пацієнт і далі стогнав.

— Слухай, а ти часом не наївся чогось? — підозріло запитав Ілля. — Ми ж попереджували...

— Ні-і...

— Дивися, краще правду кажи.

— Та що я, дурний? — обурився Засула. — Що я, не розумію?

Обоє вийшли.

— Укол дайте! — простогнав за спиною хворий.

— Дебілізм якийсь... — бурмотів Медвідь у коридорі. — Вчора був, наче огірочок... Що за чортівня?

— Щось із ним не те... — задумливо промовив Олег. — Давай насамперед прокапаємо йому зо дві банки зі спазмолітиками, вітамінами... А там буде видно.

— Давай, — погодився Ілля, — але я не розумію, що з ним робиться.

— Я також, — сказав Олег. — На катастрофу, у крайньому разі, не схоже.

— Не схоже. Але щось болить. Давай, як ти кажеш. Капаємо, а там подивимося.

Голоюх увійшов до приймальні й запитав у секретарки:

— У себе?

Та кивнула головою.

— Можна, Геннадію Андрійовичу?

— А... Тарас Васильович! — посміхнувся той. — Що там, які проблеми?

— Та є, взагалі-то, проблеми... — хірург, очевидно, підшукував потрібні вирази.

— Ну, кажи, що скоїлося?

— Та нічого такого. Просто хірургічний кабінет без медсестри залишився. А мені, як ви знаєте, періодично доводиться його курувати, хоч я й не числюся там офіційно...

— Знаю, знаю... — Лабо закивав головою.

— І з диспансерними хворими доводиться працювати. Ви ж самі — щойно якась перевірка — то мене туди шлете віддуватися.

— Та знаю я, що ти мені доводиш? Знаю і ціную, — він важко зітхнув. — Чого хочеш? Буде тобі медсестра. Ти ж бачиш, що там робилося? Спасу вже не було. Ти ось що, давай сам цим займися. Подивися, хто тобі більше підходить, хто серйозніший...

— Ви знаєте, Геннадію Андрійовичу... — знову почав Голо— юх. — Як на мене, це не зовсім правильно. Я маю на увазі, що Валентину вигнали. В неї все-таки десять років стажу в цій службі, досвід, категорія. А місце там, самі знаєте, — таке, що будь-хто не потягне.

— Не зрозумів, — здивувався головний, — ти що, просити за неї прийшов? Навіть і не думай. Назад не поверну. Влаштувала, розумієш, притон! Посуду цілий сервант, кафетерій, розумієш... Дванадцята бамкне — де всі? В хірургічному кабінеті, де ж іще... А це хірургічний кабінет, між іншим!

— Та знаю я, що хірургічний, — погодився Тарас. — Тільки притону вона не влаштовувала. Там і без неї було кому. А їй куди подітися? Вона взагалі добродушна і не вредна. І кваліфікація в неї відповідна.

— Та що ти мені тикаєш цією кваліфікацією? — не на жарт розсердився головний. — Знайшов незамінного працівника! Навіть головного лікаря можна замінити без особливих проблем, а ти знайшов безвихідну ситуацію!