Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Та я ж мала задоволення ще тоді, вночі, з ним спілкуватися. Коли ти був у лікарні.

— Нормально, — пробурмотів Олег. — Дійсно — псих. Хоча тут не диво і самому... І про що ж ви говорили?

— Він дуже здивувався, коли я відповіла. Запитав, хто я така і чому говорю по цьому телефону. Я сказала, що ти на операції. Він спитав, чи довго вона йтиме й пообіцяв передзвонити зранку. Ось і все. А хто це?

У відповідь Олег лише важко зітхнув. Згадався недавній вечір у посадці і постать у каптурі, що промайнула за кущами. А потім несподівано всі атрибути Якимцевої історії спали на думку одночасно.

— Ти знаєш, про це доволі довго розповідати. Ось прийду в гості — тоді розповім. До речі, ти... задоволена тим, що наша зустріч відбулася?

Вона розгубилася:

— Я? Ну... А... що, не видно? Чому ти питаєш?

— Тоді, якщо зателефонує ще раз, — можеш йому подякувати. Це він винен.

— Як це? — не зрозуміла Ольга.

— Увечері.

Ольга підвелася вимкнути кип'ятильник і несподівано побачила щось дивне у вікні.

— Ой, що це? Куди ж вони у такому складі?

По території лікарні у напрямку відділення «швидкої» рухалася процесія на чолі з головним. За ним дріботів Сивокінь, далі групою ішли Савчук із наркологом та дерматологом, за ними чимчикували троє поліклінічних медсестер. Позаду процесії на самоті кульгала Валентина.

— Не знаю, — промовив Олег, — може, збори якісь...

— Якби збори — я би знала, — заперечила Ольга. — Маю відчуття, що це щось неординарне.

Ольга таки мала рацію. У такому ж порядку процесія увійшла до відділення швидкої допомоги. Чергова лікарка «швидкої» здивовано підвелася їм назустріч. Не говорячи ані слова, Лабо всівся за стіл, витяг бланк із лікарняною печаткою і почав писати.

— Ось, — за кілька хвилин сказав він, — офіційне направлення від головного лікаря. Прошу освідчити колектив на предмет алкогольного сп'яніння зі складанням відповідних актів за всією формою. Апарат у вас працює?

— П...працює, — розгублено промовила лікарка.

Обоє фельдшериць «швидкої» застигли поруч у ніяковому мовчанні. Обличчя їхні також виглядали вкрай здивованими.

— Прошу дуже, колеги, — підігнав головний тих, хто прийшли з ним. — Я не маю часу, щоб спостерігати цю поважну процедуру. З мене вистачить Петра Петровича. Давайте. Тільки не всі скопом. По одному.

Знизавши плечима, Савчук увійшов до амбулаторії і з усіх сил картинно дмухнув у трубку увімкненого лікаркою апарата. Стрілка на шкалі повільно піднялася.

-Ну... Ледве-ледве на легкий ступінь... — нерішуче пробурмотіла лікарка.

— «Ледве-ледве» не рахується, — відрубав головний. — А легкий ступінь — це вже сп'яніння.

— Я вчора ввечері вдома зайвого прийняв, — виправдовувався Савчук. — Це залишкові явища.

— Це ваші проблеми, Петре Петровичу, — кинув Лабо і звернувся до лікарки: — Усім акти, як належить. Якщо решта виявляться тверезими — сам прийду повторно перевіряти.

— А Василю Федоровичу що, також робити? — запитала лікарка.

— Ні, — відповів головний, — завполіклінікою поки що не потрібно.

Операція пройшла вдало.

Зранку наступного дня Олег сидів на краю койки Засули і обстежував його живіт. На правому підребер'ї хворого була приліплена марлева пов'язка. Пацієнт усе ще боязко косив очима на лікаря, хоча порівняно зі станом до операції — було видно — значно посміливішав. Медвідь стояв поруч, склавши руки на грудях. Марійка застигла у дверях із листком призначень напоготові.

— Ну що... — задоволено промовив Олег. — Усе гаразд. А ви боялися.

— Боявся — не те слово, — виправив колегу Ілля. — Просто божеволів від жаху.

— То я ж думав... — пробурмотів присоромлений Засула.

— Ще заріжуть до біди... Так?

— Ну що ви! — пацієнт навіть почервонів. — Зовсім не так.

— А казали: Засула — еталон чоловіка! — не заспокоювався Медвідь. — А він трусився, наче заєць!

— Ну, вистачить уже, — зупинив кпини Олег. — Це вже перебільшення. Він у нас і так молодець. Ну що, встаємо?

— Як — встаємо? — не зрозумів пацієнт.

— Просто, — відповів Олег, — беремо і встаємо на ноги. Ми ж вам казали вчора — другого дня по операції належить ходити.

Вони з Медвідем зняли із «Казанови» ковдру і, взявши попід руки, всадовили на койці. Той лише розгублено кліпав і ловив ротом повітря, очевидно, очікуючи чогось гіршого.

— Ноги на підлогу спускайте, не бійтеся, — сказав Олег, підсуваючи черевиком його тапочки.

Засула взув тапочки, і його підняли попід руки.