Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Чи не найбезпосередніше, — пояснив він. — Якщо я на тобі оженюся, то стану перед дилемою на рахунок того, як називати твого батька— «тато» чи «Вова». Вовою незручно, тому що він буде моїм тестем. Що це за фамільярність? А татом — взагалі абсурдно, бо він молодший за мене.

Усе це Беженар пояснював, практично не відриваючись від екрану.

— Ну ось, — додав він, — уже програємо. Сьогодні явно не наш день. Ходімо, маленька, вечеряти.

Тепер уже хірурги сиділи в ординаторській, тому що у маленькому кабінеті завідуючого чотирьом було тісно.

— Ну, що можу сказати... — почав обласний. — Показань до повторної операції я не бачу. Дренажі стоять, трубки прохідні, вважатимемо, що у животі все спокійно. Якщо вірити вашому УЗД та аналізам, жовчні шляхи також у спокійному стані. Судячи з протоколу, операція зроблена чисто. З хворим відбувається щось цікаве. Якісь явища... перитонізму... Іншого й слова не придумаєш.

— Ось-ось! — зрадів Медвідь. — Дуже точно сказано!

— Більше того, — перебив його Вовк, — я б сказав... Я взагалі— то не впевнений, що грамотно висловлююся... В мене таке враження, що спостерігаються якісь явища... Повнокрів'я печінки... наче він... Ні, це я вже дурниці мелю. Давайте думати, що робитимемо.

У двері обережно постукали, і на порозі з'явилася Марійка.

— Там Засула просить, щоб хтось підійшов.

— А що сталося? — не зрозумів Ілля.

— Не знаю, просить, щоб підійшли.

— Пробачте... — Медвідь підвівся і вийшов.

— Пробачте, я також зараз... — Олег вислизнув за ним.

Обласний прокректав, підводячись зі стільчика, і разом із

Голоюхом рушив у тому ж напрямку.

— Так у чому ж справа? — запитав Медвідь, коли консиліум зупинився біля койки пацієнта, який вже протягом доби давав усім перцю.

— Я цей... — почав було Засула. — Я забув...

— Що ти забув?

— Цей... забув сказати... Воно коли зранку боліти почало, я все на світі забув...

— Я зрозумів! — мало не закричав Ілля. — Ти все-таки нажерся! Ну, ми ж тебе питали!

— Не кричи! — скривився обласний. — Дай йому сказати. Розповідай: то що ти робив вчора?

— Нічого я не нажерся! — ображено промовив Засула. — Я цей... присідав...

— Що?! — не зрозумів Медвідь.

— Присідав! — уже сміливіше вимовив той. — Ногами. Шістдесят п'ять присідань зробив.

— Скільки?! — тепер не витримав Олег. — В тебе що, не всі вдома? Тобі ж сказали — два рази обережно пройтися по палаті.

— І ще віджимався від підлоги, — додав Засула, — двадцять три рази.

— А чому так мало? — не без іронії запитав обласний шеф. Місцеві ж хірурги мовчки, пороззявлявши роти, дивилися

одне на одного.

— А більше не зміг, — із тими ж ображеними інтонаціями продовжував пацієнт. — Послабшав після операції...

Тепер уже й Вовк не знав, що говорити.

— Ні, ну ти поясни, — знову почав Ілля, — ти що, зовсім не кумекаєш? Ти ж на нормального виглядаєш!

— А я і є нормальний... — Засула геть образився.

— Тоді якого біса? Ти що, на той світ передчасно схотів?

— А в мене... виходу не було... — Засула відвернув обличчя до стінки. — Я спати не міг...

— Цікаво... — обласному повернувся дар мови. — Це що, діє, як снодійне? Не знав. Удома спробую.

— На вас не подіє, — буркнув Засула, — не той випадок. Я цей... лежу, кручуся... а спати не можу. Це як той... ну, бачили фільм про Челентано — «Приборкання непокірного»? Так він у сараї дрова рубав... А я що? В мене ні сокири, ні дрів немає! А притисло...

Усіх присутніх повторно схопив справжній правець. А потім Ілля, нарешті збагнувши все і прийшовши до тями, закричав:

— Ну, це кінець! Ти ж мене у могилу зведеш, Челентано наш дорогий! Я з твоєї милості обласного начальника серед ночі з ліжка підняв!

Учотирьох вони стояли внизу біля входу до хірургічного корпусу. З неба дрібно мрячило. Осінь на повну збиралася братися до справи. Кроків за десять стояла машина обласної «санавіації». Двигун уже працював, фари були ввімкнені.

— Іване Івановичу, пробачте, що дарма витягли вас сюди... — виправдовувався Ілля. — Але ж самі бачите, якою була ситуація.

— Та годі вже! — відмахнувся Вовк. — Навпаки, добре, що дарма. Це набагато краще, ніж якби у хворого серйозні проблеми з'явилися. Головне — знебольте його зараз відповідно. Завтра— післязавтра все минеться. Зателефонуйте мені, як він.

— Звичайно, Іване Івановичу...

— А взагалі, випадок казуїстичний, — продовжував обласний. — Я чогось подібного за всю свою практику не пригадую. Не дивно, що й ви заплуталися. Дав він нам перцю. Я сам, зізнатися, у глухому куті опинився. Що поробиш — така наша робота. Чого не буває... Від несподіванок важко застрахуватися. Головне, робіть завжди все так, щоб хворому добре було. Але... — шеф підніс пальця догори, — при цьому не забувайте писати, як вимагають. Інакше сам же ж приїду і буду роздавати «медалі». Ви ж бачите, в яких умовах працюємо. Медицина наша покинута на виживання. Інакше й не скажеш. Працювати немає чим, зарплатня... словом, це взагалі не зарплатня. А з іншого боку, за нами вже почали перевіряти кожну кому. І повірте мені, ця тенденція ще тільки набирає обертів. Тому, хлопці, прошу вас — пишіть. Сколупнув гноячка — запиши. Проповзла воша по нозі в хворого — запиши. Грамотно і педантично.