Костянтин Москалець - Келія чайної троянди. 1989-1999

Встати і вийти з черги, як часто робив це у житті; нехай я залишуся без окулярів, без цигарок і без горілки, але зате я не стоятиму у людській черзі; я не можу витримати такого приниження, не можу стояти в одному ряду з цими істотами, які взагалі не помічають ніякого приниження, для яких черга є життєвим простором і середовищем, — із власним повітрям, із власними законами, обов'язками і благами, які виникають внаслідок стояння в черзі. Кордони, офіційні папери, гроші, паспорти, візи, довідки, квитки, обов'язок перед суспільством, — служити в армії, платити податки, голосувати на виборах, брати участь у, — куди я потрапив і що я тут роблю? Я потрапив у чергу і я в ній стою. Я стою у черзі і терпляче-нетерпляче-байдуже-оскаженіло чекаю. Я все життя стою у черзі і все життя чекаю на звільнення від черги; але черга — це символ поганої, недійсної вічности, черга — це змія, яка кусає свого хвоста, і перший, і останній у цій черзі — я, і покинути чергу можна тільки тоді, коли помреш або встанеш і вийдеш із моторошного червоного цегляного будинку під тихий літній дощ, який спадає на землю разом із сутінками, і пахнуть квітучі липи, і в хаті так тихо й затишно, і ти стоїш біля відчиненого у сутінки вікна, куриш цигарку, яка знайшлась у батька, дивишся на тихий липневий дощ і раптом розумієш, що ти таки встав і вийшов із черги, не померши і навіть не збожеволівши, і ти розумієш, що ти вже нічого не чекаєш, — так, як це було в дитинстві, коли навіть Новий рік і день народження приходили якось самі по собі, виникали так неждано і доречно, як і цей пахучий липневий дощ, як вечір і ранок, — адже тоді ти не знав, що таке безсоння і як можна чекати сну або ранку; пізніше люди навчили тебе, що ранок, день, вечір, і ніч, і пори року також стоять у черзі, терпляче чекаючи свого часу; підлий антропоморфізм і тут мусив усе перепаскудити; а насправді ані осінь не чекає на зиму, ані весна не чекає, доки закінчиться час зими, — просто завжди, вічно є одна і та сама весна, одне і те саме літо, одна і та сама осінь і одна-єдина зима; вони не чекають нічого, вони просто виникають і щезають, і це закон, так само очевидний і безіменний, як оте китайське дао, яке не може бути назване словами, бо назване дао — уже не дао.

О, як незвично бачити все це: вологу чорну землю, зелений мох, дрібний весняний дощик навскоси; які солодкі ці гіркі блискучі пахощі, яке все нове і справжнє у глибинах простору, котрі нарешті відкрилися натомленим очам, — і цей сильний молодий вітер, наповнений голосами птахів, і ці дивні прекрасні хмари… Прокидаєшся після важкого сну у задушливій кімнаті і, похитуючись, виходиш сюди, виходиш в сюди , якого стільки чекав і так кликав, не знаючи його справжнього імені, кликав прозрінням, дійсністю, вірою, всіма на світі іменами; воно ж не мало жодного імені, воно приходить саме, тоді, коли його вже не чекаєш ніколи, коли вже зрікся його і майже прокляв, воно настає і є, і тоді читаєш Кавафіса та Елітіса, і тоді вдихаєш запах свіжої риби, і тоді слухаєш Doors, дивлячись альбом Рембрандта, — і хоча це сюди , це воно не має власної назви, — інакше його би також зробили власністю, — ти розумієш, ти відчуваєш, ти сам єси своїм пробудженням, своїм одужанням, своєю вірою, своєю смертю. Боже, як добре, що я дожив до сьогоднішнього дня з особливим весняним світлом, строгим і прекрасним сірим світлом, яке повертає речам форму, а формі — колір, а кольору — сенс…

Можливо, це відбувається тоді, коли філософія і віра твої стають тілом і кров'ю твоєю, коли відбувається оце містичне таїнство перевтілення думок у відчуття, коли щезають які завгодно оцінки, одним словом, коли все стає на свої місця, так, як воно було у далечезній юності. А може, все зовсім не так, тільки тепер не має значення, як воно, а тільки що: весняний дощ, гул літака над хмарами, зелений мох, кольорова гойдалка, яка хитається під березневим вітром порожня, — і блискуча чорна свіжа нова справжня земля, — усе самодостатнє, і ти також. Нікого нам більше не треба, не треба імен, не треба книжок, не треба людей, — тільки самотня весна, тільки порожня кольорова гойдалка під вітром, тільки мала Владя, яка спить у сусідній кімнаті, щоденник, цигарка, чай, — правічне, праістинне, — нарешті знову не боїшся цих слів, нарешті знову не рефлексуєш.

І відчуваєш у собі нову молоду кров, кров, з якої так само зійшли брудні сніги, кров, із якої витекло торішнє і позаторішнє сміття, яке накопичувалося роками; і ця безлюдна кров шумить у голові, і це твоя голова, і це твоя кров, яка єдине твоє вино, найліпше з усіх на світі вин.