Костянтин Москалець - Келія чайної троянди. 1989-1999

Проте мене не задовольняє ані реальна статичність «вітража», ані ілюзійна динамічність «калейдоскопу» (тим більше, що набір скелець і дзеркал у ньому також залишається стабільним). Ні статика, ні динаміка, ні відсутність їх, але: то статика, то динаміка, то відсутність їх, то відсутність їхніх понять. Ні «ілюзія», ні «реальність», але дійсність сповна, дійсність троянди. Зробити ексцентричне «я» садівником — це все одно, що знайти собі Хазяїна; саме це слово викликає огиду, навіть якщо врахувати, що ексцентричне «я» — це теж я. Адже через цю його ексцентричність я відчуваю (сприймаю: але хто сприймає ексцентричне «я»?) його чужим і належати чужому не збираюся. Ексцентричне «я» — поняття Плеснера, його ілюзія, його «прекрасне кошеня». Я знімаю свій капець, ставлю на голову і йду геть. Треба встати і вийти з ілюзійної клітки, вигаданої іншими людьми без мене. І я зроблю це.

Писати треба щодня, щоб кожного дня позбуватися мови і досягати глибинних ритмів чистого мислення. Процес письма настроює на внутрішній лад, вивільняє ритм, який у протилежному випадку залишається затиснутий словами. Процес письма — це така ж вправа з йоги і медитація, як і правильний глибокий подих, і кожне заглиблення у себе. Із цього погляду цікавою є ідея якраз ритмічної, метричної побудови вірша. Верлібр — це вивільнення ритму ментального, тому він безпосередніший і глибший за своєю дією, ніж анапест або хорей; але для належного сприйняття верлібру необхідно настроїтися на той самий ментальний ритм, який був у його творця; виникають також цікаві варіації й асоціативні вибухи на перетині двох мислень, двох інтеліґібельних ритмів — читача/слухача верлібру і його автора. А ритмічний вірш настроює на свій ментальний ритм у процесі сприйняття ритму фізично відчутного; це теж цікаво, бо тут поет виступає у ролі організуючого начала, як шаман, у чоловічій ролі; ментального ритму, завданого , скажімо, сонетом Шекспіра або елегією Бродського, неможливо уникнути, неможливе діалогічне сприйняття, принаймні одразу, у процесі читання/слухання; ти змушений іти до кінця вслід за автором, підкоряючись його ході. Істотний момент з ослабленням сприйняття ритму, коли він перестає діяти (про це писав Едґар По, аналізуючи «Ворона»). І тоді вірш закінчується, хоч би насправді було ще три-чотири його написані строфи. Закінчується ментальний, а не фізично відчутний ритм. Підкорятися авторові більше немає сенсу. Закон необхідного біологічно розміру тіла діє і тут. Я погоджуюся з віршем доти, доки він є структурою, яка не прагне до всеосяжности, і підкоряюся йому доти, доки він не претендує на мене сповна. У такому разі кожний вірш може сприйматися як істота або річ (Рільке), як повноправна дійсність в одному ряду з дійсностями троянди, жайворонка або годинника. Ритмічні вірші неможливо написати ; їх можна тільки складати, організовувати, проявляти, зумовлюючи внутрішнім розміром процесу мислення, яке створює дійсність, інваріантним мерехтінням його «хвиль»; неможливо створити всю дійсність одразу. Писати можна прозу; її ритм — це набагато ширша амплітуда коливань маятника; цікаво було би дослідити, як збільшується фізичний обсяг твору разом із розширенням отакого коливання.

Дійсність завжди організована, хоче того людина чи ні. День і ніч, пори року, корінь і квітка троянди, — усе це організоване Богом-природою, еволюцією чи всіма разом, мене це не цікавить. Але все це організоване не за людськими законами. Людина, мавпуючи таку організацію, створила тільки міста, в яких неможливо жити, тоталітарні режими і так далі. Поза динамікою і мінливістю дійсности стоїть велика статика, нерухомість; поза життям метелика і жайворонка стоїть організм (людина натомість організовує поняття «організм»); метелик і жайворонок живі тому, що організовані, тому що мають межі, за які ніхто не може проникнути, не зруйнувавши і не вбивши метелика або жайворонка. Ці мільярди організованих нікомуненалежних дійсностей, цей космос, де всі мають право на життя і смерть, де автономія — не право і не обов'язок, а умова виживання, сама дійсність, позбавлена, нарешті, вибору, — вибір, саме це поняття привнесене людиною, є її прокляттям і першородним гріхом. Людина розставляє довкола себе копиці сіна і помирає з голоду, так їй і треба. Бо їй, отже, треба так. Людина створює недійсність, прагне до всеосяжності! вигадує потреби і можливості, хоча її ніхто, крім неї самої, до цього не змушує.