Array Array - Монолог самотнього мужчини

…Бачите, яка історія? Так що – документи документами, а істина буває дещо інакша… А документи експедиції, як стверджував шановний Богдан Тарасович Коропенко, майже не збереглися.

Художня самодіяльність втратила свого героя:

— Майже? – з надією зазирнув я у вічі вченому. – Значить, щось таки відшукати вдалося?

Бачу – вагається старший науковий співробітник: має щось, має, високолобий! Хотів, мабуть, сам статейку написати та у журнальчик тиснути! Встигаю підморгнути Ріхардові і б’ю доцента нижче пояса … спокусливим аргументом. А ви що подумали? Що я можу беззахисного, ерудованого й симпатичного овоцефала вдарити рукою чи, того гірше, ногою у… гм…

Хоча, навряд чи щось змогло би ошелешити поважного Богдана Тарасовича більше, ніж мої правдиві слова:

— Ми маємо абсолютно підтверджені дані, що у сорок другому році, одразу після окупації Криму, сюди була відряджена група у складі фахівця з археології та перекладача зі спеціальним завданням. Вам нічого про це не відомо?

Клюнув, карась дипломований! Аж дрижаки його забили, а я – своє:

— І нам аж кортить перевірити версію про те, чи не по знахідки професора прибув цілий обер–лейтенант з особливими повноваженнями у питаннях археології від самого генерала фон Штруделя.

— Самого фон Штруделя… — луною відгукнувся наш науковець.

— Але ж – невідомо, які саме знахідки залишила в музеї експедиція… Знаємо лише, що — епохи Шагін–Ґерая.

— Та ні, це скарб був епохи Шагін–Ґерая, а окремі предмети – значно древніші, чи не часів самого Менглі–Ґерая! – палко заперечив Коропенко.

Хто цей Менглі, біс його знає, але ти упіймався, доценте:

— Невже? – продовжив свою виставу я і показав деякі знання з археології. – Отже, скарб лише випав не раніше правління Шагін–Ґерая! Тобто — у період Падіння Кримського ханства!

Дякую, мій шкільний учителю Аркадію Захаровичу! Укотре Ваші цікаві уроки допомагають мені! Уперше це було ще на вступних іспитах з історії, коли екзаменатор, легендарний (про що мені тоді ще не було відомо) Анатолій Фотійович Трубайко поставив одне конкретне додаткове запитання: «Чому не істфак?» і заспокоївся, лише почувши про маму і бабусю – філологів: «А, так у вас – династія….»

Знавець історії та яскравий педагог, Аркадій Захарович вмів зацікавити своїм предметом і знаходив для цього час. А одного разу він розповів про скарби! Не десь на далекому острові, а тут, під ногами! Він говорив про причини, місця ймовірного випадання та роль скарбів в історичній науці. От знайшли, скажімо, під Конотопом горщик з монетами, і серед них – кілька італійських: значить, ці землі мали торгівельні зв’язки з Італією. Або – відомо з літописів про князя міста Чортополохів Олелька Кирпатого. А хто він був – посадник чийсь чи суверенний правитель, у пам’ятці не говориться. Так от: якщо ви потримаєте в руках карбовану ним його власну монету – не сумнівайтеся, кирпатий був властитель, а не призначений чиновник! Скарб завжди ховався на короткий термін з надією незабаром його зі схованки забрати! Ну, і таке різне! Завдяки своєму вчителеві я знав, що скарби випадають (так кажуть історики та археологи) і цим словом взяв Богдана Тарасовича, як син турецько–підданого – провінційних монархістів. І витяг з нього, що тільки можна було. Виявляється, пан Коропенко давно цікавився само тією експедицією, і знайшов навіть

водія експедиції,

місце розкопок,

щоденник професора!

Але радіти було зарано: водій пам’ятав найменші дрібниці побуту, усі діла житейські (з ким спала практикантка Леся, хто з землекопів був п’яницею), пригадав, на яку базу їздив по продукти на своїй полуторці, що професор був лагідною ввічливою людиною, а завгосп – скнарою, і нічого – про археологію. Тоді чоловіка це не цікавило, а потім із розкопками жодного разу він більше не стикався. Місце розкопок було геть спаплюжене вже в наш час чорними археологами. А щоденник професор Ізюмський–Інжиров вів у шкільних зошитах, і в онуки збереглися лише перший (початок експедиції) й останній (згортання табору, передача артефактів і від’їзд до Києва), списаний наполовину. Так що повного переліку знахідок встановити не вдалося. Згадується лише бунчук з двома хвостами, бухарська шабля та басма, яку професор хотів везти на Київ, навіть дзвонив до Академії наук, а йому не дозволили…

«Хна» і «Басма» — згадав я фарби для волосся, модні у радянських жінок за часів боротьби за естрадний Олімп між Майєю Кристалінською та Едітою П’єхою.