Array Array - Монолог самотнього мужчини

Пан–майже–Пферденкруп замовк і, мені здалося, навіть образився: він мовчав, поки ми під’їжджали до стоянки, домовлялися з охороною, ставили машину й чимчикували до кас.

Він тільки й спитав, чого ми не поїхали потягом.

— Квитків на найближчі три тижні немає – сезон, — таке пояснення протеже Кая–Уве та Момо цілком задовольнило, хоча я бачив, що сума, віддана касирці, йому не сподобалася.

Скільки там того перельоту від Києва до Сімферополя – це ж не до Хабаровська, Буенос–Айреса або Вашингтона – не встигли політати, як миловидна стюардеса сказала припнутися пасками безпеки. Багажу у нас не було, залишивши пасажирів чекати свої валізи та сумки, ми вийшли з аеропорту й були атаковані бравим таксистом у тенісці з пальмами ( як вона, хай їй грець, зветься?), ультрамодній років зо три тому. Він випередив групу своїх колег на два корпуси і поспішав застовпити клієнтів зі столичного літака.

— Ялта, Алушта, Ласпі, — випалив він, як кулемет.

— Етнографічний музей, — осадила його моя фраза.

— Па гораду нє работаю, — скис він.

Почувши його «па городу», одні таксисти порснули від нас, як курчата від сусідського кота, а інші рядили таку суму, буцімто збиралися везти нас принаймні до Чернігова. Я цю породу вже знав: один такий пропонував минулого літа довезти мене з Севастополя до Ласпі за триста гривень, а там не більше двадцяти кілометрів.

Ні, дорогенькі, я попрямував до дідуся на старенькій «трійці», що понуро стояла осторонь:

— Тридцять гривень до етнографічного музею, — впевнено називаю ціну навмання.

— Поїхали, — погоджується старий.

Я чудово розумію різницю між крутою іномаркою та літньою «Ладою», здогадуюсь, що справжній зиск браві кримські кебмени мають місяців п’ять на рік, поки є курортники, але хіба це означає, що я за півгодини досить простої роботи маю заплатити комусь більше, ніж сам заробляю за день?

До речі, виявилось, що навіть за київськими мірками тридцять гривень за таку відстань – пристойна ціна.

…Редакційне посвідчення столичної газети справляє неабияке враження на тітоньку, яка перевіряє квитки у музеї.

— Нам, — кажу, — потрібний хтось з наукового персоналу, бажано – фахівець з археології.

Такого спеціаліста, старшого наукового співробітника, нам знаходять, і молодий симпатичний мужчина веде нас у двері з табличкою «Службовий вхід». У його малесенькому кабінеті, — стіл, шафа, пара стільців для відвідувачів, — я повторюю фокус з посвідченням і представляю свого супутника:

— Ріхард Шваненвальд, режисер з Німеччини.

В принципі, я не так вже й прибрехав: звукоінженер чи звукорежисер – різницю розуміє лише фахівець, а слово «звук» я опустив для економії.

Таке везіння інколи буває: хтось же виграє у лото «Потіха», знаходить скарби на власному городі, забиває вирішальний гол у фіналі чемпіонату світу, отримує Нобелевську премію чи завжди має шарові контрамарки до Київського театру української драми імені Івана Франка на вистави з Бенюком, Хостікоєвим, Ступкою (хоч з одним, хоч із другим) і Задніпровським–старшим… Нам пощастило не менше. Науковець представив себе:

— Богдан Тарасович Коропенко, до ваших послуг.

Я зробив круглі очі та видав:

— Невже – той самий?

— Ви чули про мене? – здивувався господар мікроскопічного кабінету.

— Аякже. Нам рекомендував вас як фахівця високого класу керівник Київської обласної археологічної експедиції, кандидат історичних наук Степан Мар’янович Гоняйло.

У «десятку»! В «яблучко»! Точно в ціль! Очі Богдана Тарасовича засвітилися, як підфарники братового «Луаза», він розчулився та був готовий до споживання, як у липневу спеку пиво з холодильника.

— Щоправда, Степан Мар’янович радив нам шукати вас в університеті… — додав я.

— Основна моя робота – там, — погодився науковець, — у музеї я лише на півставки, але тепер серпень, вступні іспити, а я у відпустці, от і маю щасливу нагоду більше попрацювати у фондах…

Он у тебе яка «щаслива нагода» — витратити відпустку на улюблену справу. А я у свої вакації гасаю, як Сірко ярмарком, всією Україною у пошуках міфічної коханої потенційного спадкодавця мого випадкового знайомого…

— Ми збираємо матеріали про видатного археолога професора Ізюмського–Інжирова, — беру бика за роги я.

— До сто десятої річниці? — здогадується старший науковий співробітник.

— Зокрема, і до неї, — битий жак, я виду не подаю, що уперше чую про ювілей. Добре хоч, що вистачило розуму подивитись в енциклопедії, як звуть цього легендарного діяча: Гервасій Вікентійович.