Array Array - Монолог самотнього мужчини

…То було нечуване везіння, фарт і чудо з чудес: Олег Бризгаєв, секретар з ідеології райкому комсомолу, до якого я привіз внески вчительської комсомольської організації свого профтехучилища (таке було моє громадське доручення), раптом спитав:

— Хочеш два квитки на завтра на «Спейс»?

Хтось з райкомівських босів не зміг піти, чи вони замовили зайве у міськкомі – не знаю. Та я про такі дрібниці і не думав, миттєво зреагувавши:

— Хочу, звісно!

— Давай десятку, — каже секретар.

Коли твоя зарплатня становить лише п’ятнадцять червонців, то віддати десятку – не так вже безболісно. Я подумки пообіцяв собі курити замість «Столичних» — «Експрес», віддав Олегові червону купюру з профілем сина видатного просвітителя чуваського народу і став володарем щастя у вигляді квадратика непоказного паперу.

Сплата комсомольських внесків організацією полягала у тому, що кошти вносилися на рахунок через ощадкасу, а до райкому завозилися лише відомості та корінець квитанції.

Відвідувати ощадкасу ліпше було зранку, вистоявши невелику чергу з дисциплінованих платників квартплати пенсійного віку, ніж після роботи ставати у кінець довжелезного, як при Мавзолеї, хвоста до віконця «Комунальні платежі» (що за недоумок вигадав, що саме до цієї категорії відносяться комсомольські внески?), стояти з годину серед стомлених жінок, роздратованих неквапливістю касирки, дурною втратою часу, що його можна було використати на приготування вечері, перевірку уроків у дітей, на значно більш корисну чергу в гастрономі – мало справ у сімейної жінки? Більшість цих поважних матрон тримали в руках торби, сумки чи «авоськи [10] Специфічна компактна сітка для продуктів (від рос. авось – а може, може–таки, либонь, ачей, на галай–балай), призначена для носіння у кишені на випадок під кодовою назвою «А раптом щось з продуктів викинули?». Щезла разом із розвиненим соціалізмом. », важкі від продуктів, куплених під час обідньої перерви, що настрою їм теж не додавало.

Уроки у мене в той день починалися аж з п’ятого, отже, відвідавши зранку ощадкасу та райком, я, з квитками й прекрасним настроєм, попрямував до училища, по дорозі розмірковуючи, кого би мені запросити на концерт — віднедавна я був знову вільним, і цей факт тоді мене абсолютно не напружував: молоді вчительки і майстрині виробничого навчання якимось шостим відчуттям моментально усвідомили мою незаанґажованість, хоча я не поширювався про неї, і проявляли інтерес до перспективного викладача літератури.

Учительська у профтехучилищах зветься чомусь – «педкабінет». Зазвичай там є пара столів, за якими ніхто ніколи на сидить – для чого тоді підсобка?, — вішак, завжди порожній, завуч і телефонний апарат. У майстернях таке приміщення зветься «кімнатою майстрів». Мастаки, як повсюдно звуть майстрів петеушники, й поготів уникають «своєї» кімнати, як чорт ладану: там може чатувати старший майстер і, якщо у тебе немає занять, підвантажити позаплановою роботою, якої у майстернях завжди повно; до прямих посадових обов’язків майстра вона не входить, але виконують її, як правило, саме майстри.

У цих спеціальних приміщеннях в епоху немобільних апаратів найчастіше зустрічалися представники племені шанувальників телефонного зв’язку, які більшість робочого часу займали лінію приватними балачками.

Агнешка Болеславівна Цястковська була з тих, хто давав найбільше роботи місцевій АТС. Вона без жодних сумнівів окуповувала слухавку і дзвонила чоловікові, коханцеві з Держкомітету, подругам і дочці – вісімнадцятирічній красуні–студентці Віолетті. Сама ж Агнешка Болеславівна викладала суспільствознавство та основи економічних знань, у тридцять дев’ять виглядала на двадцять сім, вишукано вдягалася, подобалась чоловікам, ненавиділа власне паспортне ім’я Агнія, скомпрометоване, на її думку, відомою дитячою поетесою, і всіляко підкреслювала своє польське коріння. Вона саме засіла за апарат, коли я зайшов до педкабінету по журнал. Цього разу її розмова тривала на диво коротко.

— Де я тобі візьму? Проси в батька! – роздратовано жбурнула слухавку на апарат прекрасна полячка.

— Ти уявляєш, Олексію Володимировичу, — помітила мене вона, — Віолка за горло бере: дістань їй хоч один квиток на «Спейс» кров з носу. Мені звідки його взяти, якщо навіть у Держкомітеті допомогти не можуть!

Хто, такий всесильний у світі профтехосвіти, не міг дістати дефіцитного квитка, ні для кого не було секретом. Кажу ж вам: Агнешка Болеславівна була тоді жінкою рідкісної вроди…