Array Array - Монолог самотнього мужчини

Так от. …Варто було мені повернутися від Макса додому, одразу задзвонив міський телефон. Це була та само Віолетта, моя давня симпатія, дочка колишньої співробітниці.

— У мене до тебе є одна справа, — без преамбули почала вона.

— Термінова?

— Не дуже.

— То добре, — кажу, — бо я найближчі пару днів буду зайнятий.

— Я замовила квитки на концерт Кипелова і хочу запросити тебе.

За ці роки вона теж таки непогано вивчила мої уподобання. Я не міг не зацінити жест: сама вона важкий рок, навіть стиль old school, не любить.

— То це ж аж у вересні, а тепер тільки серпень, — дивуюся я.

— Так ти підеш? – підганяє мене дочка Агнешки Болеславівни.

— Піду, за однієї умови: ти не говоритимеш потім, що я — талалай.

— Досі пам’ятаєш? – дивується Віолетта.

— То як – станеш чи ні?

Вона розуміє, що я жартую, каже «ні» і дає відбій.

— Одна знайома, — пояснюю німцеві.

— Красива? – цікавиться Ріхрад.

Я показую йому фото, де ми разом сидимо в кафе, єдине у мене з її зображенням, досить недавнє…

— О–ла–ла! – захоплено роздивляється картку Ріхард. — Це – твоя…

Він не може підібрати слова, хоча у нашій мові за ці дні непогано напрактикувався.

— Ні, — хитаю головою я . – Ми проґавили той момент, коли це могло статись, а тепер немає сенсу міняти хороші дружні стосунки на невідомо ще які — любовні.

Він мене знов не розуміє; що поробиш – практична натура.

Зелена «Шкода» прилаштувалася за нами від самого мого будинку. Вона пленталася за нашим повільним самоходом через усе місто від Позняків аж до площі Шевченка, і я вже почав міркувати, що час позбутися «хвоста», коли, виїхавши на трасу на Іванків, водій іномарки дав газу, легко обійшов нас і довершений чужоземний легковик швидко зник з поля зору. «Вирішили організувати комісію з урочистої зустрічі десь по дорозі чи в Іванкові», — здогадався я. Хлопці з аґенції стають неприємно настирними.

Звісно, можна було звернутися до Сергія Єгоровича Синька, мого колишнього начальника – він тепер пішов на підвищення і вже неабиякий чин в «органах», ба й до самого Полковника. До речі, він давно вже генерал і зву я його Полковником лише за старою звичкою.

Мій Полковник чи той само Синько здатні швидко дати дрозда хлопцям з «Інспектора Лестрейда». Але! Від «жучків», якщо це їхня робота, вони відхрестяться: не наше, мовляв, ви що, ми такими незаконними штуками не займаємося; їздити тими само дорогами, що й ми, як і перебувати у моєму дворі, нікому не заборонено, і чого це я вирішив, що вони цікавляться саме нами: а може, ми слідкуємо не за вами, а за шахістом Петею – чи не він, бува, поцупив у гросмейстера Корягіна його улюблену щасливу шахівницю?

Вони самі полегшили мені завдання; я планував відриватись лісовою ґрунтовкою, знов використовуючи два мости та більший кліренс «волинки», а тепер просто розвернувся на сто вісімдесят та поїхав у зворотному напрямку. Я й не збирався до Іванкова, а просто морочив за допомогою прослушки голову «інспекторам»: в аеропорту на нас чекали квитки, які можуть бути поїздки по райцентрах? Але в одному сумнівів не було: «жучки» — їхні!

Ріхард таки завважив, що ми їдемо назад:

— Що, помилилися дорогою?

— Геть помилилися, — кажу. – Сьогодні до Іванкова нема чого їхати, я згадав: вівторок у музеях – санітарний день. Краще зганяти в інше місце.

Якби моїм напарником був хтось інший: Олег Іваненко чи рудий Вітя Шухер, я би давно розкрив карти. А німець… Як ще він поведеться: може, злякається та припинить пошуки, чи наполягатиме повідомити куди слід…

Поки ми їхали містом, мій компаньйон із цікавістю дивився у вікно, а коли вирулили на знамениту трасу, він здивовано прочитав дорожній вказівник і повернувся до мене:

— Аеропорт?

— А що? Зганяємо на пару днів до Криму: може, вдасться з’ясувати, чого це пана обер–лейтенанта Карла–Отто фон Пферденкрупа та його особистого перекладача фройляйн Марію Запшеченьську носило туди за дорученням генерала фон Штруделя, і чи не та це Марія. Принаймні, іншої Марії в оточенні твого родича за його перебування в Україні нам виявити поки не вдалося.

— Та Марія була селянкою, — переконано заперечив ймовірний спадкоємець.

— З чого ти це взяв?

— У заповіті чітко сказано: познайомився у Київській області.

— Саме так: познайомився. Але ніде не сказано, що вона – селянка. По–перше, у Київській області й міст повно, по–друге, у містах голодно було, городяни по селах розбігалися, а окупаційна влада намагалася їх силоміць повернути.