Array Array - Монолог самотнього мужчини

Я образився і замовк. Дуже мені треба знати якісь пікантні подробиці! Просто їхні різні номери у готелі дещо зменшують і так примарні шанси Ріхарда. Богдан Романович забрав ксерокопію сторінок реєстраційної книги, завбачливо підготовлену дамочкою. Він ще дякував, а я розвернувся та вийшов. Сучасні журналісти їй не подобаються! А ти читала хоч один мій матеріал, мише архівна? І я ще раз згадав Тамару Іванівну Голубок – тепло, майже, як родичку. На неї тепер уся надія. Тут ловити практично нема чого — єдине ми довідалися: дядечко Пферденкруп з якоюсь Марією дійсно був у Криму!

Богдан Романович виконав свою обіцянку і передав нам копії своїх документів; він поривався поїхати проводжати нас, та нащо людині час витрачати, багажу у нас не було, а номер мобільника літнього таксиста на «Жигулях» ми мали. Розпрощалися з доцентом і поїхали.

«Літайте літаками «Аерофлоту!» — закликала колись радянська реклама. На місцевих лініях «Боїнги» не курсують, користуватись доводиться тим, що залишилося українцям у спадок від цієї, колись найбільшої у світі, авіакомпанії. Звісно, братам Райт або капітану Нестерову якась підтоптана «аннушка» видалася б дивом техніки, ба навіть – комфорту. А мене чогось дуже непокоїло, як сприйме мій німецький компаньйон турбогвинтового ветерана, який чесно відпрацьовує свій другий термін у небесах, наочно підтверджуючи старовинний постулат про надійність цивільного повітряного флоту.

Та німець не переймався: він захоплено роздивлявся стюардесу з виразним бюстом і тонким перехватом, а потім пошепки повідомив: «В Україні дуже гарні жінки!»

Зробив відкриття, гідне Нобелевської премії! Без нього не знали… Але хай краще дівчатами милується, ніж потерту оббивку крісел розглядає.

— Гарні, — погодився я. – Дивись, тут свою Ізольду не забудь!

— ??? – закліпав очима Ріхард.

— Златокудру, офіс–менеджера вашого! Ти, до речі, збагнув, що ця дівчина сказала пристебнути ремені?

Він слухняно приторочив себе до крісла і з серйозним лицем зробив заяву, більш офіційну, ніж колишні заяви ТАРС:

— Ми з Лоттою восени одружуємось!

— Навіть якщо ти не знайдеш дядькову Марію?

— Моя наречена нічого не знає про спадок. Я не повідомляв їй про мету мого візиту в Україну!

— А що ж ти їй сказав?

— Що їду у сімейних справах, — з погордою за свою винахідливість каже він.

— І вона не поцікавилася, у яких саме?

— Ні.

— Дас іст фантастіш! – сказав я. Ріхарда колись дуже здивувало, що ця звичайна на його погляд фраза в українців усталено асоціюється з німецькими фільмами для дорослих. Видно, йому такі їхні фільми, безсюжетні та механістичні, теж не подобаються, бо після тієї розмови він жодного разу дасістфантастишем свого захоплення чи здивування не висловлював.

Мірно загули двигуни, я надів навушники, клацнув перемикачем і заплющив очі. «Ти мєня любіш…», — заспівав прямо у вуха колишній кумир. Років двадцять тому він був всюди: на ТБ, на радіо, на обкладинках журналів. Потім тихо десь подівся: чи то творча криза спіткала, чи то якийсь телепень вирішив, що він — «неформат». І лише зрідка , прориваючись на телебачення з сольниками, він, як і раніше, радував своїх прихильниць, яких, до речі, завжди вистачало на повний зал, своїм специфічним теноральним баритоном: « Я люблю тє–бя до сльоооооз!»

Про нього майже не писали вже газети, з нечастих трансляцій спостережлива людина могла би зауважити, як дорослішають прихильниці Колишнього Кумира. Але для них він залишається тим само хлопцем з буйною чуприною, вони не помічають його зайвої ветеранської ваги, не такого легкого, як колись, співу у верхніх реґістрах, вони засипають його, бажаного й улюбленого, квітами, і кожна так само, як і колись, вірить, що це він співає саме про неї : «…твой печальний силует, Мадонна!»

Це вони, дівчата 80–х, дорослі вже, але молоді ще й красиві (як он подруга моя Віолетта), колишні дівчиська часів горбостройки, гідні найбільшої поваги за вірність митцеві у скрутні для нього часи, хоча, можливо, і не усвідомлювали ніколи, що були потрібні йому тоді значно більше, ніж він їм.

…Шасі торкнулися землі і я прокинувся.

У залі аеропорту, коли ми пройшли через негустий коридор зустрічаючих і попрямували до виходу, я раптом крізь скло дверей побачив Віолетту. От ніколи не думав, що елеґантна дочка витонченої полячки Ангнешки Болеславівни пофарбує голову у брутальний нахабно–мідний колір і вульгарно вбереться у коротку спідницю та блузку з відвертим декольте. Вона курила біля входу у термінал, ковзнула по мені байдужим поглядом і витріщилася на мого німця. Ми проходили повз неї, а вона жодним чином на мене не відреагувала, розглядаючи Ріхарда, буцімто це не заштатний звукорежисер, а принаймні, Кріс Кельмі або Набухіко Такада [11] Зірка японського єдиноборства бушідо, багаторазовий чемпіон світу. .