Невдовзі з'явилася перша іноземна публікація. У варшавському андеґраундовому журналі «Відрижка». Втішився чомусь лише я і декілька приятелів сумнівної панківської орієнтації. Батьки не розділили радості, висловивши обережні сумніви, мовляв, у європоцентричній Польщі навряд чи може виходити літературний журнал із такою назвою.
Тоді я вже повним ходом клепав свій самвидавівський «Четвер», тож проблем із публікаціями не було. Потривало б так іще років зо два, і я ґарантовано закінчив би життя на смітнику перебудовної укрестради десь поміж Левком Дурком та Анатолієм Матвієнком. Навіть лаври Вєрки Сердючки мені б не світили. На щастя, в обласній газеті «Зоря Прикарпаття», на той час спішно перейменованій на патріотичний «Бальзам Прикарпатських Сердець», я натрапив на феноменальні «Листи в Україну» якогось Андруховича. Навіть інженерної освіти вистачало, аби зрозуміти, що це справжня поезія і що це саме та форма художнього вислову, яку я неусвідомлено шукав, але яку не пощастило віднайти раніше. Намір познайомитися з поетом зробився нав'язливим і невдовзі зреалізувався. Івано-франківська дислокація Андруховича прискорила справу. Ми вирішили робити «Четвер» разом.
Андрухович виявився чоловіком не лише реальним у всіх теперішніх значеннях цього слова: він був не просто співредактором «Четверга», він потроху почав вводити мене в світ сучасної української літератури, знайомити з молодими талановитими письменниками, демонструвати засади редаґування. Проблем із публікаціями в мене побільшало.
Натомість проблем із писанням поезії поменшало: я захопився алко-гоку Позаяка. Вірші мої стали коротшими. Метафори — виразнішими. Рими — сумнівнішими. Останній шедевр на ниві імітування Позаякових наслідувань японської класики був украй лаконічним: «Файні жінки — хвойні вінки».
Я зрозумів, що вершини творчих здібностей досягнуто. І перекваліфікувався на прозу.
За кілька років я познайомився з поетичною творчістю Івана Малковича, Оксани Забужко, Василя Герасим'юка, Ігора Римарука, Олега Лишеги, Петра Мідянки, поетичних гуртів «ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Нова деґенерація», побачив Бу-Ба-Бу, почув ММЮНа-ТУГу, прочитав Жадана і почав дещо розуміти. Відрізняти силаботоніку від верлібру, ямб від хорея, а алко-гоку від гонкі-тонк. Цінувати алітерації, інверсії та алюзії. Ненавидіти наслідування Бродського. Ігнорувати Пастернака. Зневажати Вознесенского. Натомість схилятися перед лапідарністю Тичинового «…і приснився мені син», медитувати мантрами «не люби…» Вінграновського, повторювати в п'яній задумі Жаданове «дитинко, поглянь, як нам світить зогнила Варшава». Писати власні вірші робилося соромно. І коли на піку поетичної самоосвіти мені трапилася «Індія» Андруховича, я був повалений ниць. Мій колега промовляв до мене моїми словами! До того ж такими, що не являлися мені й у миті найвищого натхнення. Я усвідомив, що дарма полишив спроби повторити кар'єру Левка Дурка. На сцені естрадній, у дитячих телевізійних «утрєнніках» у мене були шанси. На сцені української поезії мені робити нічого. Та я й не вишкрябаюся на неї.
Намір припинити поетичні зусилля видавався твердим і остаточним.
«Індія» на довший час стала моїм приватним сакральним текстом. Я перечитував її безсонними ночами; безконечно слухав концертний її варіант, записаний із нагоди «100-ліття БуБаБу» у феноменальному супроводі Юрія Саєнка; переписував, закрапуючи папір нетверезими сльозами, врешті-решт вивчивши напам'ять; часто рецитував на поетичних вечорах, видаючи за зразок власної творчості й утікаючи, розвінчаний, від юрби розлючених шанувальників Патріарха. Вимучений муками заздрості і комплексом літературної неповноцінності, я навіть написав до «Сучасності» Відкритого Листа Юрію Андруховичу З Приводу «Індії». «Сучасність» в особі Ігора Римарука стенула плечима, але лист опублікувала. Вердикт власній поетичній неспроможності я оприлюднив власноруч і безповоротно.
Звісно, вертлявий біс версифікаційної сверблячки не полишав мене, але з'являвся щораз рідше, не видавав себе за рогате уособлення Музи і не терзав спокусами провінційного месіанства. На запитання друзів: «Маєш нові вірші?» — я привчився гордо відрізати: «Зав'язав». Хоча пишаються такого типу відповідями, зазвичай, із зовсім іншого приводу. Зав'язати насправді, звісно, не вдалося, але приховував я поетичні виділення ретельно, як личить справжньому літературному гігієністу. Лишень на власне 30-ліття потішив уявних симпатиків здивованою автоепітафією: «Тепер хоч помирай зі встиду… Як міг до того я дійти? — Так зволікати з суїцидом, щоб дотягти до тридцяти?» Симпатики щиро розділили моє здивування.
Читать дальше