Юрко Іздрик - Флешка-2GB

Безрадісні, позбавлені поетичного злету роки потяглися сірою пеленою. Альтернативна прозаїчна діяльність виявилася більш ніж прозаїчною: банальне п'ятисторінкове оповідання вимагало кількаденних зусиль (та й то, якщо враховувати лише авторські зусилля, забуваючи про цілодобові страждання майбутніх редакторів і коректорів), коли ж, пригадується, експромт про «хвойних жінок» забирав яких 3–4 хвилини. Видавництва вимагали обсягів. Читач — захмарного цинізму, сексуальної відвертості, закрученої інтелектуальної інтриги. Обсяг доводилося нарощувати штучним нагромадженням цитат, мотивуючи це вимогами постмодерної доби; брак інтелекту, цинізму і сексуального досвіду — грубим порушенням традицій національного правопису, знущаннями над синтаксисом та надуживанням ненормативної лексики, що зазвичай не належала художній тканині твору, а була наслідком неусвідомленого авторського бідкання над тяжкою долею українського прозаїка.

Журнал «Відрижка» та місцева «Просвіта» відвернулися від мене. Батьки почали шукати для заблудлого сина народних цілителів (мама довго наполягала на регулярному перегляді програм Анатолія Кашпіровського). Фанатки методично й наполегливо пропонували допомогти заповнити прогалини в сексуальному досвіді.

Прогалини заповнювалися.

«Просвіта» плювалася.

Кашпіровський не допомагав.

Спорадичні віршовані рядки записувалися майже потай від самого себе, супроводжувалися комплексами провини, спогадами про дитячі травми та несплачені комсомольські внески, невиразними докорами сумління. Записи ці ховалися по шухлядах, кишенях, вкладалися в записники, пляшки, цукернички, найчастіше — викидалися. Про загублену кар'єру поета звиклося думати як про фантомні судоми віршомаза, тобто фактично не думати взагалі. Однак коли приятелька з Варшави попросила показати їй зразки юнацької версифікації, я, не відчувши небезпеки, показав. Вона попросила згоди перекласти на пробу декілька. Я дозволив. Вона запитала, чи можна було би показати ці переклади знайомим. Я не запротестував. У відповідь вона відписала, що знайомі поставилися до моїх поетичних потуг вкрай прихильно і добірку затверджено для публікації у найближчому числі «Literatury na świecie»… Мабуть, через гострий, синкопований ритм цього листування я ненадовго забув про твердий намір не публікувати поезії. Але сума обіцяного гонорару поклала край ваганням, які, не приховуватиму, були блідими, недоношеними й недовгими.

Добірку було видруковано. Сором забуто. Брак уваги вітчизняних поетофілів ненадовго компенсувала стримана прихильність польської аудиторії. Нетривкість власних принципів дещо непокоїла мене. Але мегаломанська привабливість словосполучення «Literatura na świecie», порівняно з брутальною відвертістю слова «Відрижка», породила в мені райдужні надії нарешті переконати маму в тому, що я став справжнім письменником і вона може перестати соромитися мене перед сусідками. Мама без особливого ентузіазму погортала тлустий варшавський томик, критично оцінила фотографію, та раптом затраснула журнал і з неприхованою відразою сказала: «Ну, от ти скажи! От ти мені скажи, ну хоч у польських віршах ти міг не матюкатися?!»

Відповіді на це запитання я не знайшов і донині.

Найбільшою перепоною для написання цього тексту була необхідність вирішити: давати справжнє прізвище поета, про якого йтиметься, вигадувати напівпрозоре псевдо чи демонстративно обізвати героя паном X. З огляду на дедлайн і власну нерішучість, я зупинився на половинчастому варіанті, тож розповім історію про «поета Л». Кожен, хто хоч кілька разів зазирав у браму з написом «Сучасна українська поезія», однаково впізнає його, натомість ті, хто зазирає лише у вікна «Дому-2» (чи будинку навпроти), обійдуться без паспортних подробиць вітчизняної літератури: оно в інтернеті то «Клочкова зняла труси», то «Кличко приміряв бюстгальтер» — фанатикам чужої білизни є де розвернутися.

Отже, буде історія про поета Л. та його демонів. Себто про демонів узагалі. Це лише бог у кожного свій. Демони ж у всіх нас спільні.

З поетом Л. я познайомився значно пізніше, аніж із його віршами. І вірші ці, ніде правди діти, мене приголомшили. Спочатку я навіть не йняв віри, що в нашій хирлявій лірницькій поезії, де в ті часи все ще тривав млявий двобій «метафористів» і «сповідальників», може з'явитися поет, без перебільшення, космічної потуги, а до того ще й, без перебільшення, містик найвищого рангу. Згодом я так і свідчив про нього в рецензії на прозаїка П.: «Це та особлива містика, якою цілковито володів, здається, Рільке і до якої в українській літературі вдалося наблизитися хіба що поетові Л…» Однак висока містичність текстів і побутова магія не конче перебувають у кревному зв'язку. Про поета Л. як про особу ходило чимало легенд і чуток. З усіх них випливало, що Л. — «гуру», «просвітлений», «святий самітник», «божий чоловік», «махатма-і-ганді водночас» тощо. В богемно-езотеричних колах вважалися доречними групові паломництва на закинутий хутір, де він мешкав, чи то пасучи громадських кіз, чи то майструючи з осики калинові сопілки. На одне з таких паломництв підірвався і я.