Юрко Іздрик - Флешка-2GB

На відкриття чергової української книгарні ловець пенсильванських пстругів прибув із черговою відьмою і почтом дрібних мольфарів. Посидівши недовго, традиційно заживши замість саке місцевої горілки та виголосивши кілька загадкових мантр, він почав прощатися. Прощання нагадувало ритуал посвячення в самураї. Для кожного з присутніх поет Л. мав окреме напучування. Хтось отримав традиційне «устань і йди», хтось поблажливе «ляж і лежи». Мені ж було вготоване ціле казання. Я зрозумів це хвилин через 15 після того, як Л. потис мою правицю і так, стиснувши й не відпускаючи її, почав промовляти невиразні, але суворі імперативи, призначені персонально для мене. Не надто вслухаючись у їх зміст, я думав про те, що кожен, хто має доступ до недосяжних звичним людям сфер, платить за це дорогою ціною. Адже там, у тих закритих сферах, мешкають не лише ангели, а й демони, там світло і пітьма споконвіку існують у первісній каламуті, там сутність ховається в сутінках, а вікна до осяйних прозрінь часто виявляються воротами в потойбіччя. І кожен рядок геніального вірша, надиктованого Звідти, тут мусить бути прочитаним навспак, чи то в заслиненому бурмотінні пияка, чи то в передвиборчих гаслах рогатих кандидатів. І я, звісно, лукавлю, коли кажу, що бог у кожного свій, а демони спільні. Насправді все навпаки. Бог — один, чортівні — леґіони. Слово — одне, словеса — незліченні. Світло — одне, а пітьми взагалі нема: вона — лише відсутність світла.

Цими нехитрими міркуваннями я розважав себе наступних 20 хвилин поетового казання. А що запас думок у мене незначний, то мимоволі довелося вслухатися в слова першого буддиста всія Галичини. За цей час у подієвому шарі буття багато що змінилося: і відьма, і мольфари-охоронці облишили спроби відтягнути поета Л. від мене; натомість ми з ним перейшли до сусідньої кімнати, аби не заважати решті «вставати й стояти», «лягати й лежати», «сідати й сидіти». Поет Л., побачивши, що я не намагаюся втекти, відпустив мою руку і тепер ілюстрував свій монолог активною жестикуляцію, що нагадувала довільний сурдопереклад. Отож, мимоволі вслухаючись у слова першого буддиста всія Галичини, я відловив ключові поняття його промови: «паркет» і «дезодорант», — що методично повторювалися. Ще не зовсім в'їжджаючи в їх зміст, я почав розуміти, що йдеться про Шпенґлерову дихотомію «культури» й «цивілізації». Вочевидь, паркет символізував культуру, а дезодорант — цивілізацію. Природно, поет Л. як нативіст захищав культуру, в цивілізації вбачаючи і викриваючи зло. «Юрку! — в пароксизмі нетверезого відчаю заходився він. — Ти зрадив Паркет! Ти продався Дезодорантові! Одумайся! Ти гинеш! Ти губиш свою душу! Що ти робиш?» — він гатив кулаком у підлогу, ніби намагаючись вказати мені на якесь цілком матеріальне підтвердження своїх закликів. «Де ж тут підстава? — думав я. — Тут, як і в історії про пстругів, повинна бути якась проста і сміховинна розгадка. Щоб збутися демона, не конче хреститися й кропити його свяченою водою: досить підловити його на брехні. Осміяний дідько втрачає силу й інфернальні повноваження. Чорт, зловлений на шахрайстві, відпрацьовує штрафні санкції сторожовим псом. Мольфари втрачають ліцензії цілителів і йдуть у фейс-контроль нічних клубів. Відьми перетворюються на секретарок турагенств. То в чому ж розгадка? Де, Господи прости, ховається мудня і провокація?!»

І тут я зненацька помічаю, що паркет, по якому так зосереджено лупить кулаком поет Л., — ніякий не паркет, а лінолеум, який імітує візерунок паркетних дощечок, і все це не так смішно, як тупо, просто тупо, тупо й убого, але мене таки розбирає сміх, сміх над самим собою, сміх полегкості, сміх радості за себе і за геніального поета Л., однак я не дозволяю собі сміятися, я витягую зроблену з осики калинову сопілку, прикладаю до уст, сміх перетворюється на простенький мотив, демони дисципліновано шикуються і виходять, потупивши голови і роги, а поет Л. раптом дивиться на мене просвітленим, цілком осмисленим поглядом і каже: «Щойно торкнувся земляного дзеркала, як відчув, що все, діло зроблено і мені пора усуватись… Res est in vado. Рибка в сітці…»

Отак завжди: містика починається там, де закінчується магія.

Недоношена українська літературна критика — наголошую: літературна! українська! уточнюю: недоношена! — народилася в перебудовних потугах після кесаревого розтину радянського субкультурного простору і від перших днів існування виявляла всі ознаки і літературності, і недоношеності, серед яких найважливіша — очевидна розумова неповноцінність. Але сяк-так зіп'явшись на ноги, опанувавши грамоту і кілька найважливіших опорних словосполучень (Івасик-Тарасик, коза-дерида і лакан-підарас), вона поринула у вир щойно створеної літератури з твердим наміром утопитися.