Юрко Іздрик - Флешка-2GB

Стояло спекотне літо. До хутора нас підкинув «москвич-пиріжок» (марка авта, а не національність), у розпечений крихітний кузов якого нас, юних придурків, набилося чоловік із восьмеро. Перед ясні очі поета Л. ми прибули в «переднірванному» стані. Гуру в сорочечці навипуск, босоніж вийшов нам назустріч, огледів наші спечені мармизи, зазирнув у радіатор «москвича» і прорік, немов пояснюючи все (тобто Все): «Ос цього року багато». Нірвана (не група) здавалася невідворотною. Коло ганку в мидниці з мильною водою сиділо в чому мати народила дівча років чотирьох, поруч стояла мати, яка це Дівча, судячи з усього, й народила — пронизливо вродлива молода відьма, чиє відьомство не лише не викликало сумнівів, а й видавалося абсолютно необхідним для врівноваження достоту буддійської просвітленості ґазди. (У системності такого природного врівноваження кожної святості відповідною дозою інфернальності, як і в тому, що кожен професійний гуру заводить собі персонального демона, я не раз пересвідчувався впродовж життя.) Однак після короткого застілля присутність відьми раптом видалася зайвою: поет Л., споживши замість підігрітого саке трохи теплої горілки, забув про ос і взявся із подиву гідною наполегливістю на цілий хутір вигукувати (дисципліновано приходячи до тями щодесять хвилин) загадкову мантру: «Купіть мідянці тойво ту!» Від цієї мантри нас дуже швидко «висадило на ізмєну», і коли з-під ґанку замість мідянки виповзла гадюка-сіра-звичайна, ми вискочили з-за столу і врятувалися втечею, до самого міста біжучи не озираючись. А дарма: нам услід, пацькаючи по мильній воді пальчиком, пильно дивилася чотирирічна поетова донечка.

Цей випадок майже стерся з моєї пам'яті, може, тому, що я так і не спромігся на якусь власну думку про поета Л., тихо вирішивши надалі обмежитися лише його фантастичними віршами. Однак, як виявилося, постать поета Л. інтригувала не лише езотериків-початківців. Минуло кілька років, і, редагуючи «Четвер», присвячений творчості Володимира Діброви, я натрапив на зграбну новелу, де автор, на той час уже професор Гарварду, з притаманною йому дотепністю описував перебування поета Л. у Сполучених Штатах на стипендії Фулбрайта. Легенди про поета Л. і далі курсували вітчизняними тусовками без огляду на його заокеанську віддаленість, і було достеменно відомо, що, подавшись до Америки нібито перекладати індіанських братів по зброї, чи то пак по перу, Л. не зрадив свого нативізму і як справжній натурфілософ забив на індіанців, сховався в лісах Пенсильванії, де віддано продовжував стругати калинові сопілки з місцевих сортів деревини. Новела Діброви лише додавала колоритних подробиць до цих чуток. Я вже було вчергове повівся на міфічний образ лісової людини, сина землі, дерев і трав, поки не спіткнувся на діалозі, де йшлося про пстругів (по-старому — форель):

— …що робиш?

— Пстругів ловлю.

— А де черв'яків береш?

— Я — руками.

— Руками? Пстругів?

— Так. Вони зараз не такі, як влітку. А сонні й довірливі.

— І смачна юшка виходить?

— Я їх не їм.

— Що ж ти з ними робиш?

— Випускаю.

Далі Діброва іронічно, але захоплено коментує: «Який хід! Поет як шаман! Розмовляючи з рибами, він спілкується з водяною стихією». Дивно, але жодному з цих двох видатних гуманітаріїв, як виявилося, не було відомо, що форель — риба тому цінна й рідкісна, що, делікатна й вибаглива не лише до фізико-хімічних характеристик води, вона взагалі має схильність до різних болячок і алергій. Зокрема, коли її взяти в руки, а потім відпустити, в місцях, де торкалися пальці, якийсь химерний грибок береться до луски, і рибина, по суті, починає заживо гнити і дуже швидко гине. (Подібне діється з вином, що дозріває в пляшках: пляшку в жодному разі не можна брати голими руками, бо незначного підвищення температури від пучок достатньо, аби на внутрішньому боці скла почала наростати пліснява, яка знищує вино.) Тож романтична казка про самітника, що розмовляє з птахами і кладеться з ласицями, перетворилася на анекдот про прісне толстовство на тлі ґрантового колабораціонізму.

Я не раз зауважував, що різноманітні спокуси, до яких вдається лукавий, в основі завжди містять якусь недолугу обманку, розводку, підставу. Тож аби не піддатися на дияволові хитрощі, варто лише підловити його на цьому, зловити, як то кажуть, за хвіст, аби чортівня розвіялася, а спокуси перестали бути спокусливими. Утвердила мене в цьому переконанні ще одна історія, пов'язана з поетом Л.