Рух існує тільки між спокусою і спокусою. Так само, як крок — між двома точками. Починати рух слід обережно. Step by step намацуючи опору. Спочатку варто для певності потупцяти на місці. Це ще не хода, але вже танець. Ритм присипляє обережність, заколисує етику, зменшує страх. І от, надкусивши яблуко, ти вже збільшуєш темп. І от уже обертаєшся довкола себе. І от уже бачиш лінію горизонту і намічаєш свою лінію руху до нього. Найбільша спокуса не яблуко, а горизонт. Цьому неспромога опиратися. Заради цього ти готовий не лише впасти, але й вмерти. Готовий рушити. Щоб нарешті зрозуміти, що ніякої точки опори не існує. Існує лише точка опору, здолати яку важко, але можливо. Тоді народиться рух. Тоді народиться відлік. Тоді почнеться життя.
Кроки складатимуться в ходу, хода переросте в біг, біг — у політ. Звісно, летіти найкраще до світла. Але політ і сам по собі прекрасний.
Розділ другий. Поет і йог…
Напередодні Різдва розповіли мені історію, що скидалася на анекдот. Про якогось типа, — чи то етнографа, чи то археолога, — який після довгого африканського відрядження привіз собі додому ігуану. Ігуани-бо, мовляв, нічим не гірші від котів чи собак, а за багатьма параметрами навіть кращі: полюють на домашніх комах, не галасують березневими ночами і надвір просяться нечасто. Та, незважаючи на ці чесноти, імпортована рептилія в перший же день повелася вкрай неадекватно і вкусила археолога за палець. Археолог не надав цьому інциденту ваги, однак палець посинів, розпух, загноївся і втратив функціональність. Ба більше, з кожним днем йому, пальцеві, робилося все гірше. Треба було йти до лікаря. Щоправда, ігуана, немов відчуваючи докори сумління, почала всюди супроводжувати нашого археолога, попросту ходити за нам назирці: він на балкон — вона на балкон, він у туалет — вона за ним. Постраждалого це неабияк розчулило, він вирішив, що африканські колеги мали рацію: ця холоднокровна істота чутливіша за багатьох людиноподібних. Саме про це, у першу чергу, він і розповів терапевтові, виправдовуючи занедбаний стан пальця. Лікар іронічно всміхнувся, увів пацієнтові антидот і пояснив, що цей різновид ігуан належить до слабкоотруйних рептилій, чий укус не призводить до миттєвої смерті, однак організм жертви починає поволі розкладатися, а помирає жертва, щойно досягши стадії, коли стане легкостравною для ігуани. Ігуана ж ходить за нею назирці, аби здобич, бува, не втекла, або харч не потрапив у пащу якомусь іншому хижакові.
Отаку не зовсім різдвяну історію почув я напередодні Різдва. Вона викликала доволі дивний асоціативний ряд.
У різні часи, більш чи менш давні, траплялися періоди, коли в моді були: романтизм, символізм, декаданс або найкічовіший за всю історію культури художній засіб — алегорія. Її стилістика передбачала, зокрема, писання слів Життя, Смерть, Любов, Душа з великих літер, поняття ці наділяли антропоморфністю і здатністю шукати Істину (також із великої літери) серед розбурханих персоніфікованих Стихій недбало декорованої Природи. У такій стилістиці анекдот про ігуану називався би «Поцілунок Смерті», а сама ящірка — у театральній, наприклад, інтерпретації — ходила би на двох, загорнена в чорний чернечий плащ, натягнувши каптур на очі, тримаючи в кінцівках якщо не косу, то бодай костур.
У скептичному ж сьогоденні, натомість, навіть слово «мама» пишеться з маленької, в лапках і означає найчастіше не маму, а материнську плату комп'ютера.
У скептичному сьогоденні навіть цілком щирий відрух публічної особи трактується як елемент всеохопного PR, що, втім, не перешкоджає домогосподаркам пускати сльозу, коли черговий кандидат у депутати під час передвиборчої кампанії цілком заплановано бере на руки і цілує «випадкового» малюка або мавпочку із зоопарку.
У скептичному сьогоденні замахані медійними форматами промоутори і політтехнологи цілком занедбали такий безвідмовний і популярний колись рекламний хід, як «тавро смерті». Багато хто стає зіркою чи ідолом після загибелі, та мало хто збирає дивіденди смерті ще за життя. У давнину ж цей спосіб не лише практикували, але й культивували. Поета без «світової скорботи» в очах і «печаті смерті» на чолі вважали безсовісним віршомазом. Людина, не готова відійти в небуття першої-ліпшої миті, взагалі не мала морального права творити поезію. Це вам не конференційні Ерос із Танатосом. Це непереборний потяг до смерті, що супроводжує кожного по-справжньому обдарованого.
Читать дальше