Юрко Іздрик - Флешка-2GB

Ми взялися за руки і полетіли. Маршрутка в'їхала у стовп якось так вдало, що ми вилетіли, ні через що не зачепившись, вилетіли і полетіли. І полетіли ми не «вгору», не «на небо», а навсібіч, адже Небеса завжди довкола нас! Політ, природно, був бізнес-класу.

Критичні точки трапляються на кожному кроці. Це коли щось уже не може бути тим, чим було раніше, і перетворюється на щось інше. Наприклад, вода у чайнику за послідовного підігрівання не здатна більше залишатися водою і перетворюється на пару. Кількість переходить у якість, якщо вірити діалектиці. Різниця між парою і водою очевидна, як очевидна різниця між водою і льодом. Найголовніше в цьому, що обидва процеси — і кип'ятіння, і заморожування — не є незворотними: пару можна охолодити, лід розтопити, і наслідки критичного переходу розчиняться у первісній рідині.

Набагато гіршими є критичні точки, після яких нічого повернути назад уже не вдається. Це коли щось не просто не може залишатися «колишнім» — воно вже не може залишатися взагалі. І зникає. Випаровується. Як приязнь. Або кохання. Або любов до життя.

Любов до життя зазвичай розчинена у приписах суспільних конвенцій і сприймається як щось самоочевидне. А що замки цих конвенцій збудовані з піску й туману, то вони без жодних критичних точок поринають у небуття, повертаючись, так би мовити, до своєї сутнісної інкарнації, викристалізовуючись у чисту ілюзорність. А любов до життя виявляється недовговічною, як саме життя.

Пісок — субстанція майже вічна, але непридатна для капітального будівництва. Туман натомість — та сама вода, яка лише імітує пару (пара — чистий газ, мряка ж складається з крапельок рідини), а стіни з води, як відомо, прозорі.

Наріжний камінь замішано з іншого тіста.

А отже, з першими променями світла темні істини бліднуть, робляться непридатними, нічній варті не впоратись із химерами дня, силам поверхневого натягу не склеїти уламки умовностей. Перейшовши точку критичного розуміння, повернутися назад неможливо. Тобто неможливо відродити силу мертвих конвенцій. Неможливо повірити у сіль зневіри. Неможливо відтворити закреслене Я. Але можна спробувати полюбити життя знову. Тобто вперше — додумавши сенс слів «життя» й «любов» якщо не до кінця, то так далеко, як тільки дасться.

Дається зазвичай небагато.

Господь розташовує в полі зору достатньо сонячних алей, але, за логікою, вони не можуть існувати в зоні вічних сутінків, тож якщо ти все життя йшов у північ, то годі дивуватися, якщо колись довкола виявляться самі глухі завулки.

Тому тобі майже нічого дати-взяти з цих двох калічних каліграфічних карлючок, із яких не те що сенс витік-випарувався, в яких уже майже й етимології не залишилося, от і виводимо «любов» від «люксів» та «люменів», що ними вимірюємо освітленість, от і виводимо «життя» з комашиної абревіатури «жж», укладеної шифрувальниками Майкрософту, от питаюся знічев'я своє Йа, чи не сходити б нам до сповіді, а Йа відповідає мені, прикинь, відповідає, ти, мовляв, тінь, от і сиди собі в кутку, де тіням належиться, і взагалі ти (тобто Я) існуєш лише завдяки тому, що на мене (на Йа тобто) світло падає, що від мене люкси з люм'єрами відбиваються, а крізь мене, прикинь, ці люкси з люм'єрами не проникають, тому Йа видимий, тому мені нічого шукати доказів існування і сенсів буття, а ти, лемку, мучся, бо тя розідру, що, скажіть, можна досягти в такий спосіб, вдаючись до монологів із роздвоєною фантомною особистістю, чого можна очікувати від спроб, залишаючись Я, не відчувати фантомних болів ув ампутованих суглобах «Й» та «а», до чого, прикиньте, можна дійти шляхом додумування думок до кінця, заняття апріорі абсурдного: який там кінець може бути в думок — речей, від початку позбавлених початку? Чи не краще покластися на емпірику? Чи не краще згадати біхевіоріальні методи і спробувати вчитися любити життя в малих проявах, малими порціями, ну от хоча б у малій ранковій каві: кава, та ще з сигаретою — як тут не полюбити, коли попереду день, повний нових неможливостей і старих звичок, людей, реальність яких підтверджується лише їхньою повною візуальною неінформативністю, предметів, потяг до яких давно перетворився на тактильне тло, явищ першого і другого роду, пір року, пор ока; як не полюбити, скажіть, життя, насипаючи з обдертої жерстяної банки (залишки китайського дракона і готичне «Kaffee» на облущеному червоному тлі) до закопченої джезви одна по одній три ложечки дрібно змеленого фінського президента, заливаючи все окропом, вдихаючи перший іще сирцевий аромат напою, тримаючи джезву у витягнутій руці докладно півтора сантиметра над вогнем, дочікуючись, поки бура, з вулканічними вкрапленнями піна підніметься над краями посудини, а потім почне розтріскуватися, випускаючи гейзери кавової пари, виливаючи всю цю розкіш у надщерблене порцелянове горнятко (спадок по бабці), чекаючи, поки вистигне, розминаючи в пальцях сигарету, зайве черкаючи улюбленою запальничкою, жадібно прикурюючи, ощадно затягуючись, дмухаючи на асфальтову поверхню кави, розглядаючи концентричні кола на поверхні чорного дзеркала, дивуючись феноменові чорного дзеркала, звикаючи до феномену чорного дзеркала, упокорюючись із існуванням чорного рухливого дзеркала, приміряючись до першого ковтка, як до стрибка, наближаючись до краю, торкаючись устами…