Юрко Іздрик: Флешка-2GB

Однак ми все ще тут і зі звичним антропоцентризмом наділяємо по-той-біччя всіма звичними для нас прикметами: і арифметичними, і фізичними, і — чого гріха таїти — стилістичними. Тому цілком імовірно, що по цей бік справ для когось, для небагатьох, у найкращому випадку для двох-трьох безумців, Точка віднайдеться десь серед розділових знаків цього тексту, а Відлік розпочнеться відразу по закінченні цієї фрази.

«Point of vision» — термін, що ним часто послуговуються літературознавці, розглядаючи перспективу, з якої автор бачить персонажів, позицію, з якої оповідає свої історії. Метафорично це поняття можна описати як вічко, крізь котре автор підглядає за бранцями власної фантазії. Не здогадуючись, що й сам може бути експонатом у чиїйсь кунсткамері.

Я згадав про цей термін, коли моя приятелька вчергове подивувалася, що ми з нею познайомилися так пізно. Справа в тому, що вона живе у Львові на тій самій вулиці, де розташоване помешкання моєї далекої родини: я часто туди навідувався, починаючи від 1983 року, а отже, ймовірно, міг не раз зустрічати її чи навіть спостерігати, як вона, молодша за мене на 15 років, бавиться в пісочниці, кружляє на каруселі чи біжить до школи. До того ж вікна обох помешкань дивилися одне одному просто в кватирки. Нагод перетнутися, зустрітися, познайомитися чи й просто зіштовхнутися посеред вузької вулички було більше, ніж досить.

Однак випадок, чи то пак статистика, забажала інакше, і ми познайомилися, коли за плечима кожного вже було багато чого, включно з кількома життєвими зламами.

З перспективи персонажів сюжету, себто мене й моєї приятельки, історія ця видається дивною, але не більше.

Із перспективи ж автора, вибачте, Автора цієї (усіх інших) історії, вона має літературну привабливість банального, а тому комерційно виграшного сценарію. Скільки драматизму, скільки невимовної екзистенційної туги! Двоє блукають містом, блудять життєвими нетрями у пошуках щастя, зустрічаючи, але не бачачи одне одного, проходячи, можливо, повз те найважливіше, найпотрібніше, котре, за логікою злого анекдоту, завжди поруч, у засягу руки, але тому найчастіше ігнорується. Вони невидимі одне для одного, немов привиди, немов вампіри, але тільки допори. Настає день, коли вони бачать свої віддзеркалення поруч, в одному дзеркалі, і демони за їхніми спинами радісно регочуть. Вони зустрілися, та це сталося надто пізно: тягар життєвих перемог силою інерції вже не дозволяє змінити напрям, вписатися у потрібний поворот.

Такий от «Point of Vision». Такий, приблизно, сценарій.

Публіка ридає.

Каса рахує прибуток.

Демони потирають руки.

І лише Автор знає, що ідіотична успішність усього цього гпамуру — в його унікальності, неповторності. За статистикою, такий розвиток подій імовірний тією ж мірою, що й усі інші можливі розвитки. За статистикою — він такий же неймовірний. Включно з тими, де я і приятелька зустрічаємося в період, який у мелодрамах називається «вчасно»; де ми перетинаємося неодноразово, але так і не впізнаємо одне одного; де ми, зростаючи поруч, цілком закономірно приходимо до міщанського, сусідського шлюбу; або, влаштувавши кожен своє життя, по-сусідськи ж зраджуємо одне з одним наших правовірних. І, звісно, включно з тим, де ми взагалі не зустрічаємося.

По суті, ми жертви не того, що з нами сталося, а того, чого з нами НЕ сталося. Просто тому, що того, чого НЕ сталося, набагато більше. Ми чинимо фатальні помилки або хапаємо долю за хвіст не тоді, коли робимо правильний (неправильний) вибір, а тоді, коли відмовляємося від усього непотрібного (потрібного). Адже вибираємо ми одне, а відмовляємося від безлічі. Цю безліч Тарас Прохасько називає «невибраним». І стверджує, що вона набагато важливіша за «вибране». Він має рацію. Він знає. Адже він теж автор.

Отож наше з приятелькою «невибране» уклалося в такий спосіб, що ми «зустрілися тоді, коли зустрілися» — абсурдна формула, та кращої не добереш. І з нашої перспективи цей факт виглядає щонайбільше як привід для легкого поетичного суму за тим, що могло би статися, але не сталося.

Однак існує й інший «Point of vision». «Point of Vision» деміурга. Зі своїх небес він бачить загальне вавилонське метушіння пастви, але водночас знає і веде кожне тіло, кожну душу. І в його великій грі ми — лише пазли для радісної картини раю, блискітливої, але зовсім не гламурної, хоча в ній усі зустрічаються «вчасно», себто Вчасно.