Лариса Денисенко - 24:33:42

"Слухай, вiк це дуже вiдносно, розумiєш? З вiком мозок може працювати краще, а може працювати i гiрше. В тридцять три роки Христос мав учнiв та свiтлу iдею, його було вбито. В тридцять три роки богатир Iлля Муромець тiлькi-но пiднявся з печi. Вiк - це дуже вiдносно, розумiєш?" - "Ти хочеш сказати, що немає нiякої рiзницi?" Шу щось вiзерунила на папiрцi. "Не зовсiм. Дивися". Я подивився. То були цифри. "24:33:42" - "Це що? Новий час, коли пускатимуть "Секс i мiсто"?" - "Ха-ха-ха. 24 - це ти, 33 - я, 42 - Вiтовський старший. Схоже на годинник, так? Ти - години, я - хвилини, вiн - секунди. Так воно i є. Зараз тобi життя здається набагато довшим та повiльнiшим, нiж здається менi, i я вже прискорила ходу, а Вiтовський старший перейшов на бiг". - "А я гуляю?" - "Гуляєш. Це - природньо. В тебе дiйсно бiльше часу. Правда, ще невiдомо, як тим цим скористаєшся". - "Менi зараз здається, що я погано користуюся". - "Можливо, все не так погано. Слухай, давай - наливай, та розповiси менi про Аделiну, якщо буде твоя ласка". Я знизав плечима. Чого б нi?

"Вона дивна. Аделiна дуже дивна. Я не можу сказати, що вона менi сподобалася зовнi. Нi, як каже Милиця, в неї руки як ноги, а ноги як туго скручений стандартний аркуш ватману. Я на таких креслив схеми… Вона худа. Непропорцiйно складена. В неї нервовi та нерiвнi губи. Вона - наркоманка. Вона краща в свiтi дiвчина, в якої на все є власна думка. Небагато є людей, якi мають власну думку та можуть її захищати, правда?" Шу мовчки розливала спиртне. "Щось ми постiйно п'ємо", - зауважив я. "Та й не кажи, куме" вiдповiла Шу. "Я ранiше думав, що можу кохати тiльки вродливих дiвчат, та ще рiк тому на таку, як Аделiна, я не звернув би жодної уваги. Менi подобалися пружнi сiдницi, великi очi, пухкi губи, довгi ноги… Тобто i зараз все це менi подобається. Просто з Аделiною я збагнув, що не все так просто, далеко не все так просто. Я маю на увазi вплив зовнiшностi. Що може бути iнакше. Можна закохатися в щось iнше. Я й сам кiлька разiв, коли натрапляв на дивнi в моєму розумiннi пари, казав: що вiн (вона) в неї (ньому) знайшли? I не мiг збагнути, що саме. Адже я i не шукав, насправдi, я порiвнював зi своїми зовнiшнiми iдеальними параметрами. Хтось iз пари потрапляв пiд них майже iдеально, а хтось - зовсiм нi. Знаєш, може це виглядає смiшно, але я думав, якщо я покохав дiвчину, яка далеко не мiй iдеал, значить це - справжнє почуття, справжнє кохання, а тепер я не знаю".

"Слухай, а чим вона займалася? Тобто коли почувалася добре, були ж такi перiоди, правда?" - "Звiсно що були. Вона фотографувала. Працювала для журналiв, в неї був власний фотопроект. Вона знiмала кохання предметiв. Якщо бачила, наприклад, двi прищiпки на мотузцi, якi схилилися одна до iншої, - негайно клацала, це було зворушливо… А ще вона писала оповiдання. Одне присвятила менi. На день народження. Менi нiколи нiхто не присвячував оповiдань…" Я вийшов до своєї кiмнати та принiс оповiдання Аделiни. "Хочеш, я прочитаю тобi?"

"Soyez le bienvenu", - почув я її, очевидно, захриплий голос. Вона з'явилася в двернiй проймi - тонка фiгурка в чорному, залита бiлим сонячним свiтлом, таке собi чорне лицарське ратище, яке розбивало пил. Напевне, перед моїм вiзитом вона плакала. Темнi кола пiд очима на смаглявому обличчi. Волося вiльно мандрує її спиною. Вiд вiтерця. "Чого ви стовбичите? Заходьте!" Я зайшов до зали. Тут було темно. На вiкнах чорнi фiранки. Пiд скляним ковпаком колотиться дивний метелик. Я несамохiть вiдсахнувся. "Це…", - мiй вказiвний палець зрадницьки затремтiв. Чорний метелик з зображеним на ньому черепом продовжував свої хаотичнi, але впорядкованi, рухи. - "О, c'est symbolique, n'est ce pas? Це всього-навсього Чорна Вдовиця. Не бiйтеся. Вона не завдасть вам шкоди". Вона взяла за звичку посмiюватися з мене. На величезному, на всю кiмнату, чорному килимi, лежали англiйськi подушки-теки, на них стояли кав'ярники, горнятка, змеленi горiхи, маленькi креманки, в яких були налитi глейкуватi ароматнi речовини. Всi цi харчi та предмети були по-схiдному ледачi, вiд них йшла солодка знемога. Диванiв не було. Вiдрубно бiля вiкна стояв кальян, надутий та важливий, схожий на фонтан, вкритий фальшивою позолотою. Вона грацiйно вмостилася на килимi, покликала мене поглядом. Руки її були зайнятi тим, що готували схiдний кавовий напiй. Її очима блукала посмiшка. На мить вислизнула на поверхню, блискучою рибкою, а потiм зникла за довгими вiями. "Ви наче хотiли зi мною поговорити?" - "Так", - пiдхопився я та присiв з нею поруч, але з невiдомих причин влаштувався на безпечнiй вiдстанi вiд неї. "Ви ж мадам Т.?" - "Мадемуазель". Її прекраснi очi оглядали мене, уважно, наче фахiвець оглядає народженого цуценя - вiдповiдає вiн стандартам, чи нi. "Ну i про що ви хотiли зi мною поговорити? Хоча, Mon Dieu, я здогадуюсь…" Метелик, який невгамовно бився об скло, нервував мене. Менi почало здаватися, що з-пiд його маленьких крилець ллється кров. "Я хотiв би поговорити з вами про пана Т., мене вiн цiкавить з точки зору… з точки зору", - я затнувся, намагаючись пiдiбрати потрiбнi слова. "А ви знаєте, ви б йому сподобалися. Так… Так!