Лариса Денисенко - 24:33:42

Потiм ми почули спiви. Десь спiвали пiд гитару. "Я тебя не скоро позабуду-уууу". - "Мммм, халi, мммм, iнхалi, мммм". А з боку якогось позапланетного поля, де стрибали довгоногi птахи, лунало: "За тисячу рокiв ми побачимо свiтло нашої чудової батькiвщини, ми - доньки її та сини, за тисячу рокiв.

За тисячу рокiв, за тисячу рокiв". Птахи бубонiли. "Це що таке?", - поцiкавилась я. "П'янi телепнi". У Марлена завжди була проста вiдповiдь. Але не в Милицi. Милиця сказав, що п'янi телепнi не спiвають таких пiсень. "Ти або не бачив п'яних телепнiв, або це були стриманi п'янi телепнi". - "Лицарi мовчання", - сказав Максим та пiдморгнув менi. "Або Блазнi замовчування", - пiдхопив Марлен, якого нiколи не хвилювало, що вiн може бути поза темою i дечого не знати. "Ну, якщо дослухатися, то мукають крiшнаїти, а от про "не скоро позабуду" спiвають п'янi пiдлiтки". - "А тi птахи в колi, це що?", - запитала я. "Не знаю", - не встиг промовити Милиця, як Марлен потяг нас за собою туди, до пташиних забавок.

Якщо ви думаєте, що люди, якi бубонять щось увечерi на полях ботанiчних садiв ваших мiст та мiстечок, неагресивнi, раджу добряче подумати перед тим, як до них чiплятися. Особливо до тих, якi танцюють з палицями. Поки я думала, що зараз почнеться - воно й почалося, бо Марлен за звичкою пнув мене у спину: "Давай! Зараз ми їх будемо вражати". - "Тiльки не це". - "Це-це! Давай! Не ганьбися перед молоддю". - "Добрий вечiр, - проказала я. - Я перепрошую, але ви маєте якесь вiдношення до церкви?"

До мене пiдiйшов маленький чолов'яга, але дуже кремезний. Правда, може, воно було й не чолов'яга, бо запищало воно мишачим голосом: "А ну, пiшла звiдси. Будь ласочка! Второпала, коза?" - "А нi фiга", - вiдповiв замiсть мене Марлен. "Слухайте, дiти, - продовжувало пищати воно вже до хлопцiв, - сиротами важко жити. Повiрте менi. Заберiть звiдси своїх телепнiв-батькiв". - "А що ми вам зробили?", - подав голос Милиця. Пискля зiтхнуло: "Розумiння важко досягається. Друзi, треба прибратися. Тут засмiчено".

Не знаю, хто з нас першим побiг, але бiгли ми всi. А вони, люди-писклi-птахи, бiгли за нами. I добре бiгли. Ми бiгли пiд акомпанемент невгамовного "Я тебя нескоро позабудууууу". Помаранчевий мiсяць - великий, наколотий помаранч - реготав нам у спини. Таке треба знiмати в кiно. Це була велика гонитва. Дехто з нас вже захекувався.

На мить затримавши дихання, я збагнула, що то хекала я. "Блiн, закрито! Через паркан!" - верещав Марлен. I ми гайнули через паркан. Я подерла одяг. Я так i знала, що воно почнеться. Марленоманiя. В мене були подранi панчохи, спiдниця перетворилася на широкий пасок, зачiска була схожа на кущ. Той, в якому поралися тi, хто не боявся клiщiв та прохолодної погоди. I сама я так хекала, наче займалася тим в кущах дуже довго i старанно. Я помiтила, що прибiгла першою. Цiкаво, а де дiвся Марлен, який змусив мене сягнути через паркан? Я вiдхекувалася поруч з пластиковою кав'ярнею, де люди святкували те, що їм належить святкувати.

Я помiтила, як на мене дивляться три жiночки. "Ой, Зiно, дiвчинку, здається, спортили", - сказала одна з них та поправила пишну зачiску. "Точно, баби - зґвалтували. Йди сюди, бiднятко, випий горiлочки, вона все змиє, вона з усiм примирить, бiдна дитина". "Та вона не дитина, Майя, їй член бачити не така вже i новина має бути". Якраз в цей момент через паркан перелетiв Макс. "Тiкай!" - верескнула я, i собi побiгла. Озирнувшись, я встигла побачити, як Майя вiд усiєї душi довбанула Милицю по спинi пластмасовим стiльцем. "Та ви чого?" - заволав Милиця, але пiддав жару. "Всiм сюди!" - почула я голос Марлена. Як вiн тут опинився? "Мерщiй, от проклятущi баби. Сховаємося вiд них у пiдземцi".

У пiдземцi ми зупинилися та почали уповiльнювати дихання. Я побачила це першою i першою почала реготати. "О, Боже мiй. Ви тiльки-но гляньте!" Вони дивилися на будку. В пiдземках часто стоять такi будки. На них намальовано блискавки та зазвичай пишеться: "Не пiдходьте. Струм". На цiй будцi було написано: "Вiдповiдальний - Холявко". - "За що може вiдповiдати людина з таким прiзвищем?", - заходився в реготi Максим. "За будку? Може, там схованка?" - запропонував Милиця. "Та нi. Судячи iз зображення блискавок,

вiн вiдповiдальний за неї. За блискавку. Це - український бог. Такий собi Зевс Холявко".

В центрi великого мiста стояли четверо абсолютно щасливих людей. Справжнiх. I то були ми. Ми смiялися бiля будки, сповненої блискавок, за якi нiс вiдповiдальнiсть Зевс Холявко. Ми були бруднi, подранi, молодi та веселi. Нам було добре, а помаранчевий мiсяць в той самий час хизувався своїм наливчастим тiлом. "Завтра я приєднаюся до Принца та його Троянди, - подумала я. - Як менi поталанило в цьому життi. Всi вони були такi чудовi". "Слухай, а вiн завтра до нас завiтає?" - запитав Милиця. "А хто його знає. Вiн такий, непередбачуваний. Ти думаєш, що вiн поїхав додому, але це не факт". - "Хай би зайшов. Але не надовго, бо я вже не можу, в мене крепатура вiд нього. Ще трохи - i в мене почнеться марленофобiя", - говорить Макс. I ми знову регочемо.