Лариса Денисенко - 24:33:42

Про це будуть знати усi. Принаймнi, його приятель Милиця - точно, або я нiчого не тямлю в пiдлiтках. А ще правило щодо чесностi. Я дiйсно забула, якi труси я вдягала сьогоднi вранцi, бо запiзнювалася на роботу, схопила щось, втиснулася i гайда. Можна було б щось збрехати, Марлен би не перевiрив, але я так не можу. Довелося лiзти та роздивлятися, в яких саме. При цьому козловi, бо вiн нiкуди не йшов. Дорослий бугай, мав би мати тактовнiсть, але - нi. Дивився на мене своїми шоколадними оченятами, малий покидьок. У мене джинсовий пасок намуляв червону смугу, наче трактор проповз, дуже воно менi було потрiбно, щоб це цуценя таке помiтило. Потiм менi ще довелося телефонувати Бубi та розповiдати йому про труси Марлена, Бiдосi, Мар'яни та свої власнi. I, в свою чергу, запитувати, а якi на ньому? Я розумiю, що таке не щовечора чуєш. Аналiтику Хрєнову було чому дивуватися. Вiн i здивувався, а я почувалася хвойдою та iдiоткою. Розповiсти йому про естафету дружби? Не знаю, що б вi н сприйняв бiльш нормальним: такi естафети чи перевiрку трусiв. Зовсiм не знаю. Про естафету я нiчого не пояснила, вiн, втiм, не вимагав пояснень. Посидiв ще трохи (я опанувала себе i щось пояснювала за текстом) i пiшов собi геть. Мабуть, спати.

Втiм, батьковi вiн нiчого поки що не розповiв. Євген був грайливий, веселий та лагiдний i не запитував, кому це я розповiдаю про свою бiлизну. Вiн мене попередив, що депресiї в нього бувають лише наприкiнцi лiта, бо йому важко усвiдомлювати, що воно проходить. А загалом в нього легка вдача. Так i було.

"Слухай, я хотiла поговорити з тобою про Макса". Вiн одразу посерйознiшав. "Щось сталось?" - "Я б не сказала, що щось сталося. Вiрнiше буде сказати, що щось вiдбувається. Ти хiба нiчого не помiчав?" - "В принципi, нiчого". - "А ти не помiчав, що вiн мене не дуже любить, не хоче налагоджувати дружнi стосунки?" - "Нi, не помiчав. Знаєш, вiн - доросла людина i сам обирає собi друзiв. Чого йому тебе любити, якщо замислитися? Знаєш, це в родинi прийнято, що кожний має кожного любити, хоча тут теж є про що поговорити. Втiм, родина є родиною, i в головах бiльшостi людей вкладається те, що треба любити та поважати одне одного. Бо - рiднi люди. Але свої стосунки зi стороннiми людьми ми маємо право будувати, як заманеться, чи не так?" Оп-па. Я зовсiм не сподiвалася таке почути. Не те, що я не погоджувался з ним, я i сама так думала, але я не могла подумати, що вiн кине мене напризволяще. Не вмiєш плавати? А доведеться. I тiльки вшпирр з човна посеред рiчки!

"Мовчиш? Шу, рiдна, вiн - мiй син. I не завжди нашi стосунки з ним були вiдвертими та простими. Взагалi серед чоловiкiв однiєї родини панує конкуренцiя. Iнодi така, що заважає дихати вiльно, так нас влаштовано i з цим важко впоратись. Я не знаю, чим я можу тобi допомогти. Поговорити з ним? Розповiсти, що ти - хороша людина, весела, легка, приязна? Що в тебе багато є позитивного? Але вiн i без того знає, що я кохаю тебе, мої слова пiдтримки будуть тiльки дратувати. Спробуй побудувати з ним стосунки. Не вийде - може, й непотрiбно? Таке трапляється: комусь ми не подобаємося, ну то й що? Часто це не наша проблема - просто не складається". "Спробую, - зiтхнула я. - Розкажи краще про конкуренцiю".

Вiн обiйняв мене i почав розповiдати спочатку про дiда: "Мiй дiд мешкав пiд Києвом, але дуже хотiв купити в Києвi хату, бо моя бабця народилася в столицi й хотiла жити тiльки там. Тому дiд збирав на це кошти будь-яким шляхом. Одного разу вiн вигодував кабанчика i поїхав до мiста його продавати, а це тодi було суворо заборонено. Дiд обернув кабанчиковi сало та м'ясце коло свого тiла, наче пасок з собачої вовни вiд радикулiту, i вдягнув широкий плащ. В Києвi дiд вiдразу розпочав полювання на покупцiв. Це було важко, необхiдно було поводитись обережно. I ось до нього пiдiйшла одна особа, доволi пiдозрiла, яка запропонувала купити все оптом.

Дiд трохи повагався, а потiм погодився, бо нiчого кращого на обрiї не з'являлося. Дiда довго вели завулками та нарештi запросили до квартири - вiдверто злодiйське кишло. Першим, що побачив дiд, коли зайшов, була гола дiвка, яка, нi на кого не звертаючи уваги, господарювала на кухнi.

Така собi Гелла. Коли дiда завели до однiєї кiмнати, вiн побачив, що людей там забагато, як для нього одного. "Покупцi" витягли дубцi i сказали, що зараз будуть сiль з сала вибивати. А тодi дiд витяг з кишенi важка на мотузцi, розверентив як слiд, сказав, що якщо зараз йому не заплатять стiльки, скiльки треба, повбиває всiх. Дiдовi повiрили та заплатили. Вiн завжди мiг вiдстояти своє. Цю хату нам забезпечив вiн, i мiй батько вже народився в Києвi, саме тут". Я зауважила, що таким дiдом неодмiнно пишалася б. "А ним всi й пишалися, без винятку. I нiхто не думав, як було важко моєму батьковi спiвiснувати з такою особистiстю, як дiд. Як йому було важко збагнути, хто i що вiн є i на що вiн здатний. Важко усвiдомити свою справжнiсть, розумiєш? Дiд батька спочатку поглинав, батько не мiг второпати, де вiн дiє так, як хоче, де - як кортить дiду, а де - всупереч дiдовим бажанням. Пройшло казна-скiльки часу, допоки дiд не почав рахуватися з батьковою думкою та його поважати. Менi з власним батьком так само було важко, - продовжував Євген. - Ти знаєш, що вiн був не останньою людиною в цьому мiстi, займав дуже вiдповiдальний пост, але нiколи не йшов всупереч власнiй моралi та совiстi, навiть якщо це розходилося з лiнiєю партiї. Його не можна було зiгнути, i я страшенно його поважав. Але як менi було нелегко, ти собi не уявляєш. Я постiйно намагався щось йому довести. Таке було враження, що я - цуцик, а в його руках - палиця, i я намагаюся дострибнути та вихопити її, навiть тодi, коли палицi не було. Можливо, це виглядало доволi смiшно. Я поводився незграбно, iнколи зухвало, iнколи зневажливо, iнколи як найсправжнiсiнький йолоп, i це все через те, щоб донести до батька виправданiсть моєї появи на свiт". - "Так було все життя? Ти не змiнився, коли в тебе з'явилася родина, а потiм народився син?" - "Нi, не змiнився. Моє бажання конкурувати з батьком та щось доводити йому зникло десь пiсля тридцяти рокiв. I, переважно, завдяки тому, що батько став пенсiонером, втратив владнi атрибути (а це, до речi, було пов'язано: владнi атрибути, якi йому були дарованi роботою, вiн безпiдставно перетягував i до родини. Ми з мамою, а згодом з Вiолеттою та Максом мусили з цим жити), а ще батько захворiв". - "Ти його не любив?" - "Не розумiй мене хибно. Я його дуже любив. Дуже. Але (як тобi це пояснити?) вiн нiколи не спирався на мене. Сприймав мене як того цуцика. Сам вiн поспiшав на допомогу, тiльки я писну. А от пiсля того, як вiн захворiв, йому нарештi знадобилася моя допомога. Навiть не допомога (вiн завжди був незалежним), а моральна пiдтримка. Але то було для мене надзвичайно важливим. I не пiдтримка навiть… Менi вiн розповiв про свою невилiковну хворобу десь за мiсяць до того, як помер, всiм iншим взагалi не говорив - не хотiв хвилювати. Вiн не знав, що лiкарi поставили нас до вiдома, продовжував пiклуватися. Тобто не допомога йому була потрiбна, не пiдтримка, а просте розумiння його раптових слабкостей, розумiння того, що… вiн такий який вiн є, моя увага та впевненiсть в тому, що в мене не бутафорське, а реальне чоловiче мiцне плече".