Лариса Денисенко - 24:33:42

"Милиця, це ще не все", - пiдморгую я йому, бо в мене ще є козирi. "Не все?" - "Не все. Потiм вона телефонує комусь iншому, розповiдає, в яких трусах якiсь Мар'яна, Бiдося (присягаюся, не знаю, що це: iм'я чи ще щось, але точно - Бiдося), Марлен та вона i питається, а в яких трусах той, з ким вона розмовляє". - "Слухай, то вона двiчi розповiла, в яких вона трусах, а ти не запам'ятав цього? В тебе щось iз пам'яттю, треба спитати в матерi, якої тобi попити травички". - "Йди ти з травичками своїми. Не хочу я запам'ятовувати, якi вона носить труси. Хай Бiдося запам'ятовує або якийсь ще збоченець. От скажи менi краще, ти вважаєш, що це нормальна поведiнка порядної, майже замi жньої, жiнки?" - "Не знаю. Можливо, вона - свiнгер, чи як там називаються люди, якi трахаються гуртом? Назва схожа на якись британський одяг та на Стiнга. Мабуть, свiнгер, так. А ще воно схоже на якусь трусоманiю, на щось таке… на гру. Щоб дiзнатися, в кого якi труси. От у тебе зараз якi?"

Того дня ми з Милицею посварилися i не розмовляли з ним цiлу добу. На Клятiй Шу були шовковi стринги з мереживом волошкового кольору. Надзвичайно вульгарно.

Терпець мiй урвався. Я думала, що буду спроможна вирiшити цю проблему без того, щоб залучати до неї Євгена. З дитинства терпiти не можу звертатися до дорослiших чи сильнiших за допомогою. Втручання дорослих - нестерпне. Скiльки вiд них треба вислухати рiзноманiтної нiсенiтницi й речей, якi тобi й так зрозумiлi, перед тим, як вони допоможуть. Але щось менi пiдказує, що марно сподiватися подолати це самотужки. Аналiтик хрєнов на iм'я Макс. Це - моя щоденна проблема. Треба визнати, що зi мною таке вiдбувалося вперше. Неймовiрно. Адже у мене така вдача, що я завжди подобалася людям, молодшим за мене, i легко знаходила з ними спiльну мову. Дуже подобалася. Незнайомим пiдлiткам, студентам (я колись викладала), дiтям друзiв, через це в мене навiть були проблеми з моїми друзями, бо вони вважали, що я завжди невиправдано перебуваю на боцi їхнiх дiтей, i це дратувало, я розумiла це, але нiчого не могла i з собою вдiяти, тому що я була щирою. Я нi з ким не кокетувала i не намагалася справити враження "свого хлопця", я дiйсно була переконана, що цю ситуацiю треба було вирiшувати iнакше, що треба було думати про психологiю пiдлiтка, що тут треба було замовчати, тут простягти руку допомоги, а ось тут зробити вигляд, що це тебе не обходить. Але виглядало так, що я була добра фея, а вони, батьки, - злi покидьки.

Колись моя подруга спокiйно зауважила менi, що не можна так поводитися з пiдлiтками, маючи на увазi свого сина та його друзiв та те, що я дуже вiльно з ними поводжуся, а вони потiм перекальковують мою поведiнку на неї i не розумiють, чого вона поводиться з ними iнакше. Чому вона не смiється з їхнiх жартiв i не теревенить з ними? Вони цього не можуть збагнути, бо вчора я реготала разом i з ними i вигадувала теми для пустих балачок, i нам було неймовiрно весело. "Я не можу дозволити собi поводитися з ними так, як ти. Ти сьогоднi поспiлкувалася з ними, вам було весело, побавилась, а завтра вже забула. А в мене це щоденна праця, намагатися виховати їх гiдними людьми, намагатися щось вкласти в їхнi голови, навчити поважати iнших". Менi тодi було боляче. Я спочатку взагалi не зрозумiла, що вона має на увазi. Тiльки у вухах лунали її слова: "сьогоднi ти з ними побавилася, а завтра - забула". Потiм почала розмiрковувати на цю тему. Важко бути батьками та друзями одночасно. Важко виховувати i водночас не викликати роздратування у власної дитини. Яка тонка межа мiж вмiнням бути зрозумiлим дiтям, розумiти їхнi побажання i потреби, та потуранням їхнiм забаганкам. Де межа мiж розпещенням i порозумiнням? А де межа мiж дорослим егоїзмом та власним спокоєм та виправданим занепокоєнням за дитину? Як навчитися балансувати?

Якось пiд час нашого лiтнього вiдпочинку вона вiдпустила свого сина з друзями потанцювати, i сказала, що вони мусять повернутися рiвно опiвночi, i що ми будемо їх чекати пiд дискотекою. Я тодi запитала її, а чого вони мають так рано йти? Дискотека починається о десятiй, вони тiльки-но розпочнуть веселитися, а вже й додому. Такий облом. Вона сказала, що буде хвилюватися. Але ж ми можемо пiдiйти та бути поруч. Вона сказала, що все одно буде хвилюватися. Невiдомо, хто там танцює, невiдомо, з ким вони будуть спiлкуватися, а якщо до них приколупаються мiсцевi, а якщо хтось спокусить їх випити?

Вони вийшли вчасно та попросилися залишитися ще. Хоча б на пiвгодинки. Не знаю, чого я виперлася i з цим, але я виперлася поперед батькiв i сказала: "Звiсно, ми будемо чекати на вас у барi. Он тому, що поруч". З нами, окрiм моєї подруги, була ще одна мати. I жодна з них не сприйняла мої слова схвально. "Нi, ми зараз всi пiдемо додому", - сказали вони. Я знизала плечима. Ситуацiя була зрозумiлою, дiти сприйняли її саме так: якби я була їхньою мамою, вони б танцювали досхочу. "Чого ти не моя мати?" Скiльки разiв я чула це… "Чому?" - цiкавилася. "Бо в тобi зовсiм немає нiчого мамського!"