Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

Саме про це у заключній частині моїх оповістей, дія яких відбувається саме у той найбезпросвітніший, „неперспективний” період історії Кобиздохівки.

Не раз і не два замислювався я над тим, яка ж усе таки примхлива баба ота Історія. Скільки вже разів було - пхається в неї чоловік, пхається, нічого не шкодує, а все дарма… А інший живе не в столиці, і навіть не в райцентрі, а в такій собі Кобиздохівці і маєте - втрапив на скрижалі.

Коли компетентні товариші, яким по службі належить фіглями Фортуни цікавитися, чухали потилиці: „І яким чортом оті кобиздохівці скрізь встряють?”, то скромні земляки мої чесно відповідали: „Випадково! От прісь-їй Бо!” І це була свята правда.

Триста років у Кобиздохівці хати гріли дровами. Та як порозбудовувалися, почались утруднення з паливом. Бо на хорошу хату чимало й дров треба, а вони все дорожчають і дорожчають… І морока - доки того „квитка” на пару кубометрів у лісництві випросиш - впрієш, що й палити не треба. З вугіллям теж чортівня - чим більше його за статистичними даними шахтарі видобувають, тим менше його потрапляє у Кобиздохівку. Знову ж - доки вітерець у дорозі по тих платформах погуляє, доки на станції полежить, то сама порода лишається. На підмурок годиться, а в грубку, звиняйте, ні. І хоча Кобиздохівці здавна жартують: „Скільки, мовляв тої зими?”, а все ж і грітися треба, і їсти готувати.

Давно вже, буваючи у своїх діточок, що до великих міст прибилися, земляки мої з заздрістю позирали не на телевізори і не на пральні машини, і навіть не на асфальт у дворах, а на газові плити і колонки. Бо ж ніякої тобі мороки - ні „квитка” на дрова не треба, ні клопотів з машиною на станцію по вугільну пилюку… Повернув ручку, сірником чиркнув і вари-печи-мийся!

Світла мрія ця жила в головах не одного покоління кобиздохівських керівників. Щороку над сільрадою підновлявся відомий вислів стосовно того, що таке радянська влада - у місцевій редакції: „…і ще - плюс газифікація всієї Кобиздохівки”. Але далі гасла справа не рухалася.

Нарешті зажевріло - здалеку, бо з Уренгою почали тягти газопровід у саму Європу. Воно, правда, Кобиздохівка хоча і Європа, але не та, куди труби тягли. Проте, за планом „будова віку” мала пройти кілометрів за кілька. Суща дрібниця порівняно з отими тисячами верст усієї траси.

- Зараз або ніколи! - сказав Рохманчук, черговий голова колгоспу. - Бо ніхто для вас другий раз із Сибіру газу не протягне.

У районі, ледь Рохманчук заїкнувся про здійснення одвічної мрії, руками замахали, пальцями коло скроні покрутили, а на додачу кулака показали, щоправда, без свідків:

- Здуріли, дядьку! Це ж велика політика! Ми їм газ, а вони нам труби великого діаметру, знову ж для газу. Куди ти прешся? Це не для таких, як ти!

- Збагнув, - каже Рохманчук, - Ми їм газ, вони нам труби, ми знову газ і так далі. А крім того, що їм усе, а нам труба, ми від того газу щось матимемо?

Товариша заціпило, а потім прорвало:

- Я тобі дам „труба”! А мир, а дружба? А співробітництво і розрядка! А ви з вашою Кобиздохівкою!… Мовчіть, бо так переоберемо, що і собака не загавка! А ні, то таку статтю пришиємо, зубами не оддереш! Газу йому захтілося! Ану, газуй звідси, село не заасфальтоване!

Голова зрозумів, що треба шукати „ходи”. І то високі. І то не прямі, а з вихилясами.

Славетний кобиздохівський земляк лікар Соловей не раз казав:

- У нас хіба що тільки гланди через оте місце не вирізають. Ще не навчилися. А все решту, то саме так роблять…

Святі слова! Тому кобиздохівці вирішили „виходити” не на Мінпобут, і не на Міннафтогаз, і навіть не на Держплан… А на самого Леоніда Ілліча! Шансів було мало, ризик - величезний, але ж не чекати ще триста років такої оказії. Е, ні! Коли вже церкву відкрили, то подужають і газифікацію!

І почали діяти!

Спочатку зіграли весілля Тронцової дочки з механізатором. Не нашим, не кобиздохівським, а криштопівським - сусіднє через ліс село. Може, іншим разом голова сільради для своєї молодшої кращу партію підшукав би, але Сашко Воронюк, журналіст, той, що в області, сигнал подав, що парубка по рознарядці для комсомолу мають до Верховної Ради вибирати цієї весни, як передового тракториста, молодшого тридцяти років, члена ВЛКСМ. Тому треба було поспішати, бо одержавши мандата, жених міг би й носом закрутить, а Кобиздохівка зосталася б без газу…

Траншею від майбутньої траси до села майже безкоштовно організував ще один земляк - прапорщик із саперного полку. Пригнав під виглядом маневрів, в обстановці, наближеній до бойової, роторного екскаватора і викопав усе, що треба, для „лінії оборони мотострілецької дивізії”. Бо ж як глянути, то що траншея під газ, що окоп - одне й те ж, тільки в довжині різниця…