Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

Ну, тут тривога! Міліція, КДБ, начальство одне, друге, третє: в погонах, у цивільному, з лампасами, без лампасів, з матюками і через „будь ласка”, на „ти” і по імені та по-батькові, свої, чужі… В місто не в’їхати і не виїхати - на всіх дорогах солдати машини трусять, поїзди перевіряють! У городі - кошмар! По хатах ходять, по підвалах повзають, горища прочісують і з собаками, і з якимись приладдями, що на підсаку схожі, тільки без сітки. За три дні всіх самогонщиків повивели, усе що за півроку було вкрадено, знайшли. Всіх малолітніх повій переполохали. Всіх гулящих чоловіків додому повернули, а платини немає… Будова стоїть, строки підпирають… Люди на власні очі бачили, як великий начальник зловив посеред будови нашого начальника, встромив йому під ніс дві дулі і закричав: "Ось ти у мене матимеш, а не Гертруду!”

Що таке ота Гертруда, чи хто така, Косупа так і не втямив, але думає, що так дочку великого начальника звать, а наш, місцевий, видать до неї сватався, щоб мати в столиці тестя. Не повезло чоловіку через оту платину!

Ну, колотило отак усіх з тиждень і нічого! Нема платини! Тоді позвали усіх будівельників, і найбільший начальник чесно сказав:

- Отак, люди добрі, другого каталізатора нам не дадуть, доки цього не знайдемо. Рано чи пізно випливе: кордони перекриті, армія піднята в ружжо, міліція не спить, решта організацій теж на посту. Тому коли знайдуть, матиме злодій по статті 86-прім УК УРСР до п'ятнадцяти років, а може, й розстріл із конфіскацією. Одна надія, якщо сам зголоситься, тоді суд врахує чистосердечне покаяння.

Тут з залу й кажуть:

- Оце тільки й розговорів, що платина, платина, а ніхто не знає, як вона виглядає. Усе секрети від людей роблять. Так ви її й до комунізму не знайдете!

Інший начальник, мовчазний такий, головою покивав і пояснює:

- Така, вроді сітки, сіренька з півметра завширшки і в рулончик скручена.

І раптом наш земляк, малахольний Косупа і каже:

- А як людина оту вашу платину случайно взяла, по непорозумінню, то як?

У президії очі на лоба:

- Як це по „непорозумінню”? Ви що, дурнів з нас робите? Десять мільйонів по недорозумінню? Покажіть нам такого ідіота!

А Косупа своє:

- Ну, наприклад, на клітки з кроликами…

Начальство вже збиралося Косупі виписати десять діб за образу власті, аж тут товариш із КДБ, місцевий, з області, рукою начальників зупинив і спокійно каже:

- Так куди, ви кажете, платинову сітку збиралися пристосувати?

- Та на клітки з кроликами, - чисто сердечно визнав кобиздохівець. - Я ж вам пояснюю: взяв по недорозумєнію. Йду, дивлюся: лежить - якраз по розмірам. І колір підходящий… Ну, я і взяв.

У таку геніально просту технологію „викрадення віку по-радянському” слідчі органи повірити так і не змогли. Дядько Косупа затявся на отому своєму: „Іду, дивлюсь, лежить, ну я і взяв…”

Невідомо, чим би все це для нього скінчилось, якби не виплив той напівзабутий уже факт дядькового перебування у психушці. Принагідно з’ясувалося, що він там і досі на обліку, тож якщо по правилам, то працювати на „об’єкті” йому не можна було ні в якому разі. Але хто ті правила хоч коли до кінця читав? Тому посадили Косупу в машину і в супроводі групи товаришів привезли на батьківщину. Під розписку про невиїзд.

Ну, а тим, хто недоглядів, як водиться, зірочки з погон поздирали і віддали тим, хто виявив особливу старанність у пошуках вкраденого „драгметалу”.

Сітка ця, виявляється, пролежала весь час пошуків у гуртожитку в Косуповій тумбочці. Зазирнути туди ні в кого розуму не вистачило. Думали, що то тільки в анекдоті мільйони в тумбочку кладуть… Але цей факт у остаточному звіті зам’яли для ясності.

Сітку припаяли в належному місці, але в якості каталізатора їй працювати так і не довелося. Доки на будові усували дрібні конструктивні недоліки та налагоджували і переналагоджували систему синтезу ректифікації, гавкнулась і відійшла в небуття головна система - соціалістична. На розпродажу її уламків дехто непогано нажився - куди твоєму дядькові Косупі з його кроликами. Платинову сітку загнали „за бугор” у першу чергу.

Поки я описував славетні діяння земляків моїх - українців з Кобиздохівки, поки шукав місця гонористим і запальним полякам, без яких історія мого села не зовсім й історія, то й не помітив одразу, як до мене увійшов ще один древній народ. Увійшов тихо ввічливо, але з властивою йому наполегливістю. Сів на лавці і чемно запитав: