Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

Лапікура:А якщо він з самої Африки, то що - афроафриканець? Ото поки ті, хто політкоректність придумав, не дадуть мені відповідь, я буду казати: негр, чорненький. Ну хіба що - шоколадний.

Лапікуриха:Сонечко моє, от тебе тільки зачепи… До речі, дай спокій Леоніду Іллічу. Він що - теж у Кобиздохівці бував?

Лапікура:Хвалити Бога, ні. З нас і Сталіна з Тимошенком вистачило - по зав’язку… Але це потім. Поїхали далі.

Отож, поява Марії у високих кабінетах була сприйнята достеменно як дарунок долі. А коли вона заїкнулася щодо прохання, то у неї лише одне спитали:

- Встигнете за пару днів зерно звідти забрати і ремонт такий хоч би зробити, щоб фотографія витримала? А решту ми на себе візьмемо. Бо, знаєте, через Товариство охорони пам’ятників це за сто років не зробиш. З попом - надійніше…

- А чого ж не прибрати, - погодилася Марія, - приберемо. У нас уже й піп є!

Начальник над церквами - руками замахав:

- То ваша справа, то ваша справа!… Я на церкву дозвіл даю, а ви слідкуйте за порядком!

Отак і повернулася Марія у Кобиздохівський нововідкритий приход із резолюцією. Вже вдома роздивилася, що від хвилювання підсунула на підпис і прохання, і довідку від Солов’я. А начальник на обох, не роздивившись, начертав: „Дозволити у порядку винятку, як таку, що є пам'ятником історії міжнародного значення”.

Церква в Кобиздохівці знову працює. Править у ній батюшка Василь - небіж дядька Стоп’ятюка, красивий мужчина, через якого не одна молодиця у селі лишилася, а не подалася до міста, як у інших селах, де церкви немає або піп старий…

Ага, ось іще що: коли першому секретарю райкому принесли „персоналії” майбутнього кобиздохівського пастира, він крик здійняв:

- Що ви мені подали? Безпартійного на керівну посаду? Та ви що? Подуріли?

Ледь умовили…

Монарх у Кобиздохівку не приїхав, щось йому тоді перешкодило. Фотограф із Москви, правда, був, зняв могилу славетного діда на карточку і вислав її у Африку. Потім, кажуть, король перебіг у прийми до Саудівського монарха, передумав будувати соціалізм і навіть прийняв іслам. За що мусульманський колега подарував йому пару мільярдів готівкою. На хрестини…

Щоправда, отой африканський кобиздохівець таки чемним хлопом виявився. Бо на чергові Жовтневі свята надіслав Брежнєву телеграму: так, мовляв, і так, дорогий брате, всі ми належимо Аллаху і рано чи пізно до нього повернемося. А про світову революцію, під яку я у тебе гроші брав, не хвилюйся. Ми її обов’язково спроворимо під зеленим прапором Пророка. Тоді й кредит поверну.

Лапікуриха:І що, повернув?

Лапікура:До копієчки. Щоправда, аж у 1998 році. Якраз перед дефолтом. Надіслав поштовим переказом: Москва, Кремль, Брежнєву. Єдине що - позичав у доларах, повернув у рублях. Але цифра збіглася.

Лапікуриха:А що ж москалі?

Лапікура:А нічого. Поставили штампик: „Адресат вибув” і повернули назад в Африку. По курсу після інфляції. Мовляв, ні в чому собі не відмовляйте, Ваша Величність.

Та батюшка, котрий зараз, зрозуміло, вже не дуже молодий, не впадає у відчай. Вечорами уважно вивчає історію Африки - а раптом ще десь вирине нащадок невгамовного кобиздохівського шляхтича, і вдасться на церкві ще й купол позолотити.

Отой кобиздохівський родич, що приїхав за свою дочку до Солов’я просити, так він через не нашу королеву теж у халепу вскочив - не дай Боже!

Повернувся Соловей у рідне село, почав працювати, аж тут якогось дня, коли він в обідню перерву на березі з вудкою сидів, надходить до нього дружина отого прохача і питає:

- Слухай, ти мого придурка у місті часом не здибав? Бо як поїхав до тебе про дочку домовлятися, то як у воду впав…

Соловей зойкнув, ляснув себе по лобі і побіг на автобусну зупинку як був - у халаті і з вудкою в руках.

Воно ж як розгорталося: родич - не ковбаса, його у сейф не заховаєш. Тому, коли іноземці з нашими вже на порозі ставали, Соловей у останню мить випхав родича в інші двері. А з того боку не вулиця була і не коридор, а прийомний покій. Санітари швиденько кобиздохівця підхопили і оформили в палату - вирішили, що то він од лікаря тікає. Не без того, щоб і зв’язати довелося і рота заткнути, бо пручався і кричав, що це помилка. А хто б не кричав? Хто в таку установу сам приходить? Це ж вам не санаторій „Україна”.

Коли Соловей примчав у область і розшукав бідолаху, тому вже вибрали рідкісну хворобу і успішно розпочали курс лікування. А чиясь чи то дочка, чи то дружина навіть почала на ньому дисертацію робити. Тому визволити родича вдалося не без складнощів, тим паче, що йому там самому сподобалося - як тільки переляк відійшов.