Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

Минали століття. Мінялися господарі - і на майонтку, і на фільварку. Нащадки славних шляхтичів не раз і не два програвали рухоме і нерухоме майно в карти, віддавали в заставу, міняли на коханок або породистих коней - чи просто пропивалися до кальсонів. Кобиздохівські дядьки поблажливо позирали на панські ігри і робили своє: орали, сіяли, жали, дітей плодили…

Ідилія лусьнула в 1905-му році. На обійсті сидів тоді якийсь дуже далекий Заглобин нащадок на прізвище, здається, Тишкевич. Начебто не дурний, бо закінчив французьку Сорбонну і любив полежати в холодку у гамаку, перечитуючи французькі газети, що йому присилали по пошті з самого Парижу. Однак, освіта людині на користь не пішла. Як тільки молодий Льова Бронштейн, він же Троцький разом із нашим містечковим придурком Хаїмом Фельдманом почали робити на Поділлі революцію, маєтки палити, цукрозаводи грабувати, то наш панич зібрав мужиків і виголосив перед ними промову:

- Всі люди, - сказав він, - брати, а також надходить свобода, рівність і братерство. Відтак - я добровільно віддаю народу палац з маєтком, а собі попрошу залишити кухню, спальню і бібліотеку. А також із цієї нагоди запрошую громадян хлопів на так званий фуршет. Або по-вашому - виставляю.

Дядьки зраділи і того ж вечора добряче набралися у маєтку з приводу свободи, рівності, а також братерства. Але - оскільки більшість із них до здобутків світової культури прилучилася вперше, то не обійшлося без непорозумінь. Дехто з мужиків почав зі старовинних книжок сторінки дерти на самокрутки, а книжки, як з’ясувалося, дуже рідкісні і дорогі. Деякі вартували як пару волів, а деякі - з половину палацу. На додачу - молодиці надумалися бігати босими по клавіатурі роялю. Панич як усю цю наругу над так званою культурою буржуазії побачив, зблід, крутнувся і побіг собі геть. А повернувся через три доби вже з козачками.

Позганяли вони всіх кобиздохівців на моріжок перед палацом, порозкладали на парапеті навкруг фонтану - мордою донизу, а дурною дупою до неба - і кожного добряче відшмагали шомполами, незважаючи на чоловічі матюки і бабський вереск. На цьому епоха впровадження ідей великої французької революції в Кобиздохівці завершилася. Молодий Тишкевич більше не пропонував людям випивку, свободу і рівність. Залишив замість себе управителя, а сам виїхав до свого Парижу. Вряди-годи навідувався, переважно влітку: рибу в ставках половити, на конях верхи покататися і з привезеними з Франції баришнями робити амури голяка в парку при світлі місяця.

Під час одного з таких чергових амурів до Кобиздохівки докотилося відлуння тепер уже нашої, більшовицької революції. Панич, щоправда, встиг здиміти, кажуть - до Польщі. А совєти зробили з його палацу школу - там вона й досі. Вдень дітки вчаться, вночі привиди бродять, а в неділю - миші бігають. Але оте зерно незгоди, посіяне у 1905-му році паничем-реформатором, таки проросло через багато років і дало дуже і дуже небажані для Кобиздохівки наслідки. Вищепом’януті неврожай на цибулю і гриби, ящур і дуст у річці. Але перед цим був „четвертий розподіл Польщі”.

Щоправда, стара баба Явдошка, законна жінка діда Синюшка, стверджувала, що то все не через відшмагані дупи, а через те, що дурні люди потривожили Цвинтар. Тут варто що зазначити? Колись, ще здається за Катерини Другої - ото ж стервозна баба була, всім насолила і навіть кобиздохівцям - на околиці села по дорозі на Булаївку власті відвели місце для католицького кладовища. Або по-місцевому - для Цвинтара. Бо наші православні місце свого вічного упокою називали „Кладбище”. І відтоді довго-довго католики з усього повіту, а при совєтах - з району везли сюди своїх небіжчиків. Кобиздохівці загалом до Цвинтара ставилися з повагою - ні щоб там корову випасти, дурню якусь на каплиці написати. Боронь Боже! Старі люди вчили, що Господь - один і йому байдуже, хто з якого плеча на яке хреститься.

Отож, ховали місцеві поляки своїх рідних у кобиздохівську землю і за Катерини, і за трьох Олександрів, і за обох Микол… і за Керенського, і навіть у неспокійну громадянську. Та й перші роки за Сталіна обходилася ця печальна церемонія без проблем. Українці доглядали своє „Кладбище”, поляки - Цвинтар, запрошували один одного на поминки, на дев’ять днів, сорок днів, ну і, знацця, на роковини. Бо ж Господь у нас один, а як правильно хреститися - з правого плеча на ліве чи з лівого на праве - то нехай батюшка із ксьондзом між собою з’ясовують. Бажано, за чаркою. І то не одною. Під оселедчик, наш борщ і польський бігос.