Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

„Ще не оплакали всіх мертвих, як Реч Посполиту почала точити нова зараза. Під час сесії Сейму Януш Радзівіл, посол, учинив на варшавській вулиці мордобій із Дзялинськими. За свій вчинок мав бути покараним, але хотів цього уникнути. Оскільки посла можна було віддати до суду виключно через рішення Сейму, то молодому Радзівілу потрібну йому послугу висвідчив посол від Упітського повіту Владислав Сіціньський. Саме він і вигукнув у присутності всіх панів послів, короля, його почту і дипломатів, котрі спеціально з’їхалися на ту сесію до Варшави, два трагічні слова „ліберум вето”.

Тут слід пояснити нашому українському загалу оті два слова, котрі у польського загалу вже триста п’ятдесят з гаком років сидять у печінках. „Ліберум вето”, котре вигукнув Сіціньський - це не просто таке собі „нє позвалям”, після якого лише знімається з голосування законопроект. Ні, це вето з найбільшої літери, бо після нього Сейм розпускається ік бісовій матері! Від себе зауважу, що мордобій, учинений представником славетного роду Радзивіллів, видати, був добрячий, раз його збиралися через Сейм до так званої судової розбори притягти. У Кобиздохівці, пригадую, востаннє така ж бійка була зафіксована, щоб не збрехати, на іменинах у Косупового сина. За що саме завелися - не пам’ятаю, малим був. Але кажуть, міліцію довелося викликати аж із сусіднього райцентру Липовця. Бо своєї міліції на місці не було. Вона у повному складі гуляла в Кабатні свайбу у тамтешнього сержанта-дільничного. Того, що колись не попередив начальство з Києва, на що воно сідає, і начальство вмостилося на джмеля.

Тож я й вважаю, що бійка Радзівіла з Дзялинськими - це вам не якесь там вульгарне „раз-два по морді і п’ятнадцять суток, як з пушки” (кобиздохівська приказка). Ось що пише з цього приводу коллєга Мечислав: „Парламент прокляв вчинок Сіціньського. Потім багато років подейкували про помсту - грім, кажуть, забив у Вільному батька, матір і всіх родичів отого Упітського посла. Але це було потім, а на той момент сесію було зірвано, Сейм розпущено. Радзівіл полегшено зітхнув. Та його добре самопочуття надто дорого обійшлося Речі Посполитій, бо то був початок її кінця. Так потрібного указу про фінансування загальної мобілізації ухвалити не вдалося. В такий спосіб зроблено перший крок до прірви.

Водночас, - продовжує коллєга Чума, - інцидент в Сеймі справив гнітюче враження на прибулих до Варшави іноземних дипломатів. Їх здивуванню не було меж! Що то за держава, запитували вони один одного, якщо їй може завдати шкоди перший-ліпший задрипанець із провінції? Чи можуть бути тривалими і надійними міждержавні угоди з такою країною? Дипломати мерщій запрягли коней і галопом погнали до своїх царів, імператорів, королів і султанів, бо мали що розповісти. А навесні наступного року гетьман Польщі Марцін Калиновський мусив стати на прю перед річкою Батогом супроти величезної армії запорожців та їхніх кримських союзників. Гетьман загинув у цій битві разом із сином, погром коронного війська був повним… Козаки у полон не брали, бранцям рубали голови на березі річки. Води почервоніли од польської крові. То була козацька помста за Берестечко”.

Напевне, досить. Бо ми з Лапікурихою укладаємо все ж таки історію Кобиздохівки, а не історію Польщі. Тут єдине що би хотілося закцентувати: долю Речі Посполитої таки справді вирішив хуліганський вчинок двох шляхтичів-послів. Отже, кобиздохівська легенда знайшла своє підтвердження в працях сучасного зарубіжного коллєги. Щоправда, пан Чума замість Ганецького і Заглоби звинувачує Радзівіла і Сіціньського. Але я вважаю, що слава моєї Кобиздохівки вже десь у середині сімнадцятого століття була такою гучною, що заслуги скромних земляків моїх не посоромилися нахабно приписати собі навіть оті магнати Радзівіли, котрі дали Польщі не одного короля.

А я на самому початку століття двадцять першого, через своє кобиздохівське походження мусив у варшавській ресторації „Громада” занюхувати горілку рукавом. Але це так, зауваження на маргінесі.

Стосовно самих кобиздохівців, то вони, як люди мирні і богобоязні, ніяких антипатій ані до пана Ганецького, ані до пана Заглоби спеціально не відчували. Більше того, коли народні обранці в корчмі перебирали, то наші дядьки приносили їх додому - і що характерно - абсолютно задаром. Бо по-перше - пан теж людина, а по-друге - шляхтичі мужиків не ображали. Чубилися виключно один з одним, а потім мирилися, пили мирову, знову чубилися… та на здоров’я!