Валерій Лапікура - Короп по-чорнобильськи

- Що, не прийшла?

- Гірше. Я забув, де ми мали зустрітися.

Свєтлов жив і творив у ті часи, які історики назвали епохою великого страху. Чимало його друзів і близьких безслідно зникли у підвалах ВЧК-ОДПУ-НКВС. Як і багато його сучасників, поет рятувався від стану постійного чекання біди старим расєйським способом: пив, не просихаючи.

Звідси і його найкоротший, либонь, в історії подібних церемоніалів виступ на власному ювілеї:

- Отут про мене всі так добре говорили, а я сидів і думав: за що? І оце мене осінило. Напевне, за те, що я все життя прожив без необхідного, хоча й не міг обійтися без зайвого.

Жив Свєтлов скромно, навіть дуже скромно. Часом єдиним засобом до існування поета були копійчані відрахування за виконання у концертах славетної патріотичної пісні «Каховка» на його слова. Проте, чужим статкам і чужій славі він ніколи не заздрив. Хоча, часом і кепкував з цього приводу.

Якось дуже популярний у п’ятидесятих-шестидесятих роках поет-фронтовий Сергій Орлов подарував Михайлу Аркадійовичу книгу своїх віршів під назвою «Колесо». Свєтлов радісно вигукнув:

- Сергію, я тебе поздоровляю! Ще три таких колеса - і в тебе буде ціла машина.

…А гонорар за свою останню прижиттєву книгу смертельно хворий Михайло Свєтлов віддав двірничці, котра сама ростила сина-школярика.

Епізод з натури: Одеса, літо, спека, пляж. Хтось із приятелів зайшов у море і горлає звідти Свєтлову:

- Михайле Аркадійовичу, ходіть сюди! Вода - двадцять шість градусів!

Свєтлов замріяно:

- І ще б чотирнадцять градусів - і її можна було би пити…

Давно і міцно забутий радянський поет Сафонов за всі роки, коли він був головним редактором журналу “Огонёк”, жодного разу не надрукував Свєтлова, а позаочі називав його не інакше, як “отой жид”. Свєтлов на це неодмінно відповідав:

- Сафонов взагалі-то поет хороший… У нас з ним єдине розходження з питань ґрунтознавства: він мріє, аби якомога швидше закопали мене, а я мрію, щоб це якомога швидше зробили з ним.

Своє ставлення до популярності Свєтлов сформулював промовистим рядком в одному з останніх своїх віршів:

«Кажется, меня уже почётом, как селедку луком окружают…»

Товаришу Сталіну не щастило з євреями. Один Лев Давидович Бронтшейн, він же Троцький півжиття кров з нього пив. Про анекдотичне проголошення соціалістичної Польщі, котре ледь не відбулося в суто єврейському Хелмі, ми згадували вище. Схожа ситуація склалась і з гімном Радянського Союзу. Точніше, конкурсом на його текст.

Спочатку все було, як годиться. Можна сказати, як у людей - розписали умови, роздрукували, запросили, забезпечили анонімність, розглянули вірші, подані під девізами, визначили переможця, відкрили конверт, у якому лежав листок зі справжнім прізвищем щасливчика і… хором сказали: «Ме!»

А генеральний секретар Спілки письменників СРСР (так тоді називалася ця посада) товариш Фадєєв відпросився начебто «по маленькому» і тут-таки, у кремлівському туалеті висмоктав заздалегідь принесену пляшку коньяку. Мовляв, як пускатимуть «в розход», то не так страшно буде.

А все тому, що з того листочка вичитали: Михайло Семенович Голодний, член спілки письменників СРСР. Воно, з одного боку, після рядків «Інтернаціоналу» - «…весь мир голодных и рабов» було б цілком логічно оголошувати, що автор слів гімну теж Голодний. Але ж всі у Спілці, та й не лише в ній, добре знали, що він насправді і не Михайло, і не Семенович і, звичайно ж не Голодний, бо за паспортом прізвище у нього - Епштейн. (До речі, теж наш земляк, бо родом, як і його друг Свєтлов - із Катеринослава.)

На щастя для журі у товариша Сталіна того дня був хороший настрій. Він лише якихось п’ятнадцять хвилин мовчки ходив із кутка в куток кабінету, пахкаючи люлькою, і нарешті виголосив:

- У товариша Голодного вже є хороші, правильні пісні, які любить і співає наш народ. І про товариша Щорса, і про матроса Желєзняка… думаю, що товариш Епштейн не образиться, якщо ми дамо першу премію поки що менш відомим і не таким популярним поетам. Наприклад, Михалкову і Ель-Регістану.

Михайло Семенович, звичайно, не заперечував. От тільки чомусь невдовзі помер, ледь відсвяткувавши своє сорокап’ятиріччя.

А в літературних колах довго пошепки розповідали злий жарт, що Ежен Потьє, автор «Інтернаціоналу», либонь, теж єврей, бо хто б іще так проникливо написав про «проклятьем заклейменных».