Валерій Лапікура - Короп по-чорнобильськи

Треба віддати належне легендарному бердичівському самітнику. Дідуньо витримав аж шість годин цієї какофонії. Потім, дочекавшись паузи, ніжно взяв молодого письменника за руку і лагідно сказав:

- Шльомо, послухайте, я вимушений вас перервати. Як ви вважаєте, у вас на кухні вже готують обід?

Засоромлений господар ляпнув себе по лобі:

- Напевне, так! Вибачайте, я ж забув, що ви навіть не снідали. Зараз я скажу аби вам терміново принесли що-небудь перекусити, доки буде готове гаряче.

- Гаряче? Перекусити? Боже сохрани! Я тільки хотів би знати, чи вже розпалили плиту.

- Плиту? Напевне ж розпалили.

- Ну, якщо розпалили, то зробіть мені ласку: киньте оцю вашу писанину у вогонь - і то негайно. Бо по-перше алегорія - це не ваш жанр, а по-друге… це нікуди не годиться.

І він повторив:

- Нікуди!

Ставлення до смерті у євреїв, а особливо - у освічених євреїв, своєрідне. І немає, либонь, аналогів серед інших народів Європи. Напевне, причиною тут їхня історія, встелена кістками предків - від часів прадавніх і до найновітніших. Інші б вдарились або в чорну містику, або ж у ще чорнішу п’янь. А от народ Ізраїлів розглядає цю трагічну проблему і досить іронічному ракурсі.

Жартувати з власної смерті - то, погодьтеся, вдається не кожному. Останніми словами Шолом-Алейхема, котрий помирав від діабету, було:

- Нормальний єврейський письменник повинен сконати від голоду. А я помираю від спраги…

А коли розкрили і прочитали заповіт письменника, то знайшли там наполегливу вимогу приблизно такого змісту: щороку в день його смерті найближчі родичі мають читати над могилою поминальну молитву. Але якщо у них немає бажання це робити, то необов’язково вибиратися на кладовище. Достатньо сісти за столом і в теплій компанії або почитати щось із його веселих оповідань, або просто пригадати всі ті кумедні випадки, які з ним траплялися. Закінчувалося це прохання наступною фразою: «І взагалі - нехай ім’я моє краще буде пом’януте зі сміхом, аніж не пом’януте зовсім».

У довоєнному Львові особливо уїдливим стилем спілкування відзначався поет, перекладач і журналіст у одній особі Артур Зісман, котрий увійшов до історії під своїм псевдонімом Бруно Ясенський.

Львівська критика не поминала “незлим тихим словом” жодної публікації Зісмана-Ясенського - чи то йшлося про вірші, чи то про публіцистику і навіть переклади. Особливо відзначалася газета “Львівський кур’єр”. І от одного дня шеф-редактор цього видання одержав наступну телеграму від Бруно, котрий Артур:

“Вельмишановний колего! Сиджу, власне, у затишному місці, куди навіть царі пішки ходять, і маю перед собою вашу газету з вашою рецензією. За хвилину матиму її під собою”.

Від авторів:гарно жартувалося, та кепсько закінчилося. З Польщі Зісмана-Ясенського вигнали - саме за його публіцистику. З Німеччини, куди він перебрався, попросили ще швидше. Французи, котрих він вшанував своєю появою, віддали жартівника до суду. Тоді Зісман-Ясенський терміново оголосив себе стовідсотковим комуністом і радянське посольство в Парижі витягло його з буцегарні та урочисто відтранспортувало до СРСР.

На четвертій за рахунком батьківщині товариш Бруно без зайвої скромності дав собі таку поетичну характеристику:

«Певец коммунизма грядущих идей, восславивший дней наших великолепье».

Однак у радянських чекістів чомусь була інша думка щодо творчого доробку Артура Зісмана. Його заарештували в 1937-му році, звинуватили у шпигунстві на користь польської, німецької і французької розвідок, а також у глибоко прихованому троцькізмі - і розстріляли. У повоєнній комуністичній Польщі Бруно Ясенського записали у класики польської (?) літератури. У сучасному польському Інтернеті нам вдалося відшукати лише одне-єдине посилання на зацитовану вище історію з газетою “Львівський кур’єр”.

Ще один шкіцик з життя єврейської інтелігенції на західних теренах України до 1939-го року.

Єврейський поет Бер Горовіц мав своїх шанувальників, проте ніколи не мав достатньо грошей. Відтак він вирішив заробити ще й на малярстві. І написав портрет не когось там, а мера міста Станіслава. Коли робота була закінчена, міський голова видав рецензію:

- Якби не ордени, то я би сам себе не впізнав.

Вічна для всіх цивілізованих народів тема “поет і видавець”. Ще одна знакова особистість довоєнної Галичини - літератор і перекладач з івриту Давид Фрішман дискутує зі своїм видавцем. Раптом обриває розмову та іронічно всміхається.