Валерій Лапікура - Короп по-чорнобильськи

І от коли ви заробили трохи грошей у бердичівських маргулісів, скажімо, випросивши вигідний кредит у Гальперіних, і це прибуток не згорів разом із банком Трахтенбергів, то ви можете на початок замовити собі порядний гарнітур в ательє Айзельберга або просто Зільберга. Хоча до Зільберга краще не ходити, бо там працює закрійником легендарний Беня Лотман. Мусимо зупинитися аби навести оповістку про цього майстра кравецької музи.

Беня Лотман був не просто закрійником, а дамським майстром. Знімаючи мірку, він зазвичай повторював: “Не сукня прикрашає даму, а дама сукню”. І партачив так, що у клієнток очі на лоба лізли вже на першій примірці.

Доки невдячні замовниці влаштовували Бені скандали, обламували об його голову парасольки чи навіть намагалися видряпати йому очі, то це ще півбіди. Аж тут трапилася освічена, либонь з отих німкень-протестанток. Замість вгатити по голові парасолькою чи обізвати жидівським вишкребком, ця суфражистка потягла Беню до мирового судді. Отам і відбувся діалог, що увійшов до класики єврейського фольклору.

- Підсудний, ваше прізвище?

- Лотман.

- Ім’я?

- Ваша честь, у нас, євреїв щодо імені, то все дуже складно.

- А в чому складність?

- Прошу, послухайте, тільки не перебивайте. Єврейською мовою мене звати Байніш. По-вашому я Беня. Коли я вчився в хедері, мене дражнили Берл-козел. В синагозі до мене звертаються реб Бер. На візитках у мене написано Бернард Лотман, а от моя дружина чомусь називає мене ідіотом.

Є ще одна класична єврейська оповістка, авторство якої теж приписують Бені Лотману. Він здибає на вулиці знайомого в бездоганно пошитому костюмі.

- Абрам, де ви дістали цей костюмчик?

- Не дістав, а замовляв. У Парижі.

- А це далеко від Бердичева?

- Та зо дві тисячі верст буде.

- Подумати тільки - така глушина, а так добре шиють.

Отже, якщо вам не зіпсували гарнітур у Айзельберга, а вашій жінці не спаскудив сукню Беня-ідіот, то ви можете увічнити вашу подобу у фотографії Розенбаума і культурно збагатитись у єврейській оперетці Шерентіса і Загера. А якщо ви зануда і здатні за копійку вдавитися, то купіть собі в книгарні Глюксенберга найдешевшу книжку, прийдіть додому, сядьте на віденський стілець, що ви купили на розпродажу в магазині Гелліна, і читайте собі на здоров’я. Звичайно, якщо ви знайдете у своїй халупі бодай малю-ю-юсінький куточок, щоб приткнутися.

Квартирне питання не просто бентежило чи навіть мучило бердичівських обивателів. Воно їх сіпало, смикало, викручувало, тіпало і доводило до гикавки. Адже згідно з тією ж жорстокою статистикою на кожен будиночок у Бердичеві в середньому припадало… 30 мешканців! А на Пісках та понад річечкою з ніжною назвою Гнилоп’яття ще більше. Дві-три родини тулились в одній кімнаті! Тож немає сумнівів, що легендарний єврейський анекдот “купи козу” народився саме в Бердичеві.

І природно, що тільки тут придумали один із шедеврів єврейського фольклору: про те, як Бог людям шанс давав.

А було це так.

Спустився якогось дня Всевишній на землі Бердичева, пройшовся непомітно містом, подивився, як поляки один одного в карти обігрують, а москалі у мордобій по п’яні бавляться, як євреї махлюють не тільки з гоями, а й один з одним, обурився, поставив перед свої ясні очі духовних пастирів місцевих общин і грізно сказав:

- Мене забули! П’єте, махлюєте, крадете, б’єтеся. Даю вам місяць - або житимете по моїм заповідям, або влаштовую вам тут потоп. Невеличкий, але такий, що ніхто не випливе.

Одразу після цього батюшка збирає православних і каже:

- Догралися! Нагрішили! А я вам на проповідях казав!… Так от, Господь дав нам місяць строку аби ми в молитві і чесній праці спокутували свої гріхи. Інакше буде потоп.

Ксьондз теж швиденько паству до костьолу скликав і заламав руки:

- Браття і сестри! Падаємо навколішки перед найсвєнтішою Маткою Боскою і молімося аби вона нас знову взяла в опіку свою, як колись під Ченстоховом. Молімося, молімося, молімося! Бо як не вмолимо, то через місяць потоп!

Місцевий рабин зібрав усіх євреїв у найбільшій синагозі. Довго мовчав. Нарешті хтось не витримав:

- То що ж сказав вам Господь?

- Що-що… у нас є місяць на те, щоб навчитися жити під водою.

Питаєте, чому бердичівський рабин виявився таким оптимістом? Зацитуємо одного з сучасників: “Після кожного великого дощу на вулицях Пісків і Гнилоп’яття вода з грязюкою сягала живота коней”. Тож, як ви зрозуміли, первісний досвід життя… ну майже під водою у бердичівський євреїв уже був. Залишалося його за місяць вдосконалити.