Валерій Лапікура - Короп по-чорнобильськи

- Чотирнадцята. Отже, Бараца ще немає вдома. Доведеться годинку погуляти.

Звідси в київському фольклорі з’явився ще один жарт: Барац шукає Бараца і ніяк знайти не може.

Чомусь так склалося, що найсумирнішою фігурою в містечку був меламед - себто викладач хедеру. Склалося і склалося, а чому - і самі євреї не знали. В усякому разі, коли зчинялася суперечка між представниками різних містечок стосовно інтелектуального рівня мешканців, то як останній аргумент звучала фраза: «І взагалі, індик нашого ребе розумніший від вашого меламеда».

Учень у хедері запитує у меламеда:

- Вчителю, а що таке гіпопотам?

- Це така божевільна риба.

- А чого ж вона живе на суші?

- Тому й божевільна, що там живе.

Недаремно кажуть: яка хата, такий тин, який батько, такий син. Додамо від себе: які діти, такий і вчитель. Чи як комусь подобається, навпаки. Євреям щастило на меламедів, а меламедам щастило на учнів.

До містечкового хедеру призначають нового меламеда. На першому ж уроці дітки радісно повідомляють вчителю:

- А у нас Піня такий дурний, такий дурний, що дурніших не буває! Он він у кутку сидить.

Меламед здивовано перепитує:

- А з чого це ви взяли, що він дурний? Дитина як дитина.

- Ой, та ви ж нічого не знаєте! Якщо йому запропонувати п’ятак і гривеник - на вибір - то він обов’язково бере п’ятака.

- А чому саме п’ятака?

- Бо п’ятак більший гривеника. Ми ж казали - дурний! Хочете подивитися?

Меламед погоджується, дітки простягають Піні п’ятак і гривеник, хлопчик, не вагаючись, забирає п’ятака. Сміх, вереск, радість.

Після уроків меламед залишає Піню і запитує:

- Піню, ти що - не розумієш, що хоча п’ятак за розміром удвічі більший гривеника, але купити на нього можна вдвічі менше?

- Розумію, вчителю. Я ж не дурний.

- А чого ж ти береш п’ятак?

- Бо як я візьму гривеник, то ці дурні більше не будуть гратися зі мною в “Піню-йолопа” і я на них більше ні копійки не зароблю.

Меламед намагається пояснити дітлахам, що перед сном треба обов’язково подумки звернутися до Бога. А ще краще - помолитися вголос. Але починає розмову здалеку:

- Мойша, що ти робиш перед сном?

- Зуби чищу. І ноги мию.

- Гарна дитинка, гарна. Але це не зовсім те. Абрамчик, а ти що робиш перед сном?

- Пригадую, чи не забув я чогось із уроків вивчити.

- Старанна дитинка, старанна. Але й це не зовсім те.

Опитавши половину класу, мела мед переконується, що треба зайти з іншого боку:

- Скажіть мені, діти, а що ваші батьки роблять перед сном?

Маленький Бодя першим піднімає руку:

- Вчителю, ви про це добре знаєте і я про це добре знаю. Але хіба це слушне запитання для третього класу хедеру?

Існує обґрунтована підозра, що саме отой ерудит Бодя став прообразом героя найпопулярнішої серії радянських анекдотів - Вовочки. Ось вам для прикладу:

На уроці математики у хедері меламед запитує у маленького Боді:

- Бодю, а нагадай мені, як звучить формулювання теореми Піфагора.

- Вчителю, ви що, забули такі елементарні речі? Ви мене дивуєте.

Ще один типовий діалог на уроці тієї ж математики:

- Льово, припустимо, я позичив у твого батька сто рублів. А через три місяці повернув сімдесят. Скільки я йому ще буду винен?

- Сто рублів, учителю!

- Льово, ти що, не знаєш математики?

- Я то знаю, а от ви, вчителю, не знаєте мого тата.

- Шльомо, як ти поясниш приказку “Не все золото, що блищить”?

- А це, вчителю, дірка в штанях.

Містечковий багатій привів до хедера свого синочка. За тиждень з’явився і поцікавився у меламеда, як успіхи спадкоємця.

- Все гаразд. Я загадав йому вивчити напам’ять поминальну молитву.

- Та ви що - здуріли? Я ж не збираюся помирати.

- Ой, шановний! Щоб ви так довго жили, як ваш Ізя вчитиме ту молитву.

У дореволюційному Бердичеві було десять синагог і при кожній, як водиться, хедер. Плюс шістдесят сім молитовних будинків, з яких принаймні половина теж перебивалася навчанням діточок. І от місцевий єврей віддає синочка до хедеру, а вже за кілька днів малого виганяють. Дістав!

Батько веде сина до іншої школи. Картина повторюється. Невдовзі дитина вилітає з останнього, десятого хедеру при синагозі, а ті, що при молитовних будинках, навіть брати його не хочуть.

Тато в розпачі. Моню треба вчити, але де? З відчаю наважується віддати дитинку до католицької школи при місцевому костьолі. Проходить день, два, три… десять-двадцять, зі школи ніяких скарг, Моня півдня сидить за підручниками і приносить додому самі лише відмінні оцінки.