Улас Самчук: Волинь

Оженений уже вдруге. Перша жінка померла нагло і залишила двоє діток — Катерину і Василя. Та вже й від другої має також двоє: Володька і Хведота. Найстарша донька Катерина від смерті матері живе на хуторі у діда, а Василь пасе худобу.

Зросту Матвій великого… Постать його потужна, міцно збудована, «яких сьогодні вже немає». Робота в його руках горить. Ступить — земля гнеться. Ударить кулаком— довбні не треба. Дуб дубом мужик. Тому й начиння мусить він для себе робити по силі і по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира, чи плуг — все надійне, не яка тобі тендита. Його маленька і сухенька Настя в години сварки обдаровує його такими назвами, як дуб, ведмедисько, слонисько. І все це, як нікому, личить, але Матвій все те зовсім легковажить. Йому це не дошкуляє.

Але де вже тепер та сила дівається? Меншає її та щорік убуває. Висихає якось. Багато її випили то трачка [4] Лісопильня. , то косіння, то корчунок пнів чи залізний півпудовий лом, з яким виважив на свому віку немало каміння у дерманських каменоломнях. Сивий волос завчасу поспішився. Лисина над чолом усе ширшає — розростається. Але все-таки «коли б Господь продовжив віку, то сили ще поки старчило б». А він що-небудь дітиськам припас. Десятинка-друга не зашкодила б, придалася б.

Тяжкий корчунок. Тяжко добувати той чорний кусень хлібиська. А хочеш петльованика мати, так уже добре лоба гостри. На новині то пшеничка, дай Боже, як росте. Вилягає. Але новини тієї мало, а до того корчунок живота рве та спину трощить. Скільки-то йому в житті трапунків трапилось. Крижі зірвав — пролежав з півроку. Зашивали, гоїли, але воно то вже не те. Трачкуючи, з риштовань злетів — руку ліву у плічку вивихнув. Не вдався завчасно до лікаря, запустив, а рука криво зросталася і так залишилась нижча від правої. Сутулуватим виглядає, а це дається відчувати тепер при трачці та й при інших тяжких працях. Не «дєйствує» вже вона як слід, та й годі. Наверху просто-таки не може різати. По-третє, скажений щенюк колись укусив, мало-мало в сказину не перекинулось, докторів ще тоді «таких спеціяльних» не було, так, хвалити Бога, дід один з Раковець знайшовся і зілляччям якимсь відпоїв. А то «ночами, бувало, сказ у голову йшов».

А яке то життя було колись. Що то тепер діти наші знають? Бувало, коли «ще в гурті були», — то всю свою роботу польову й домашню — і жаття, і косінку, й оранку — все це завше ночами робилося. А день по день у дворі чи у чехів повзаєш та тягнеш грабки чи пилку, а з тим і жили свої. Тепер ось наші бахурі і хліб, і до хліба — сала шматочок, вареника якого там, по неділях пшеничника… А бувало ж… Пилки борошна, бувало, в хаті не було. Як є кусник хліба, то й добре. Натер цибулею, огірок як трапиться — покомлав і тягай далі. Як той народ видержував — Господь святий знає.

Бувало, за турецької війни… Хм… (при цьому, як сидить, то обов'язково засовається на лаві, ногу на ногу заложить і голосно носом повітря втягає). А треба знати, що зими тоді не ті, що тепер, були. Як зима, то зима…

У сімдесят сьомім та восьмім роках. (Саме тоді ягнята пас, а зимою по злотому за день до машини в двір бігав). Хліба від м'ясниць бракувало. Турецькими кукурудзяниками харчувались, карбованець — пуд. Наїсися тим пудом, коли дванадцять ротів у родині, і то самі лежні. Одна мама покійничка, я та старший Єлисей заробляли. Решта пухли на печі та гризлись, як собаки. Довго шкребеться людина, поки трохи того… у люди вишкребеться.

Воно-то й тепер. От дай, Боже, трапиться яка десятина під бокомі Не купиш — гріх. Великий гріх вчиниш, бо ще рік-два і за землею посвищи. У Сибір підуть шукати, а дітвора росте. А як його купити? Корови збудешся, залишишся з ялівкою, дітиська цілий рік без молока, а це ж, звісно вже… Веприка позбудешся, знов-таки за свіжину в святки забудь, бо хоч воно й запас у бодні деякий і є, та все-таки того не вистачить надовго. Та нічого його не вдієш. Мус є мус.

Хіба що карі лошаки продати та якісь дешевші, старші шкапини купити? Отак, аби снопа з поля стягли та заволочили ріллю. Хоча, що то — господар без доброї коняки? А мабуть, таки прийдеться це зробити. Десятина поля напевно коло п'ять соток коштуватиме. О, то напевно. На це… Та хто його, зрештою, знає. Напевно, прийдеться й корівки, та ще й обидві, загнати. Може, карбованців сто п'ятнадцять-двадцять можна буде взяти. За годовану льоху, як ще не спаде ціна… ну, може, карбованців сорок, а й то ледве. Та від заміни коней яких двадцять рубликів перепаде. А пашня цього року, відомо. Змокло все, поросло. Куди воно. Більш над півсотню ніколи не можна рахувати. До цього, як докинеш тих тридцять рубликів, які чоловік копійку до копійки складав, дітям від губ відбирав, чобота ніколи людського на нозі не мав… Як зложити це все, ну то й, може, половинка потрібного набереться. Але ж це значить до сорочки стягнутись. А де другу половину вишпортаєш? Хм… Легко сказати: двісті п'ятдесят карбованців. А попробуй їх ниньки дістати. Чекати хіба до другого року? А дітиська тим часом пухніть. Ростіть, як поросята, да картоплі. А після від такої дитини праці вимагай, сили від нього чекай. А про яку там лахманину й не згадуй. Володько он вже світить коліняками, а треба б щось дитині справити. Принаймні як між люди вилізе. Хведот то сидітиме ще пару зим на печі. От уже інша сторія з Василем. Чей же до школи лазить; ніяково, щоб дитина темною залишилася, а тутка і школа. Бог відає, де. Попотьомбай-но щодня милю туди та милю назад. Прийдеться-таки ликами запасатись та постали плести. Мусить переходити вже ту зиму і в постолах. Що подієш? Що при такій дорожнечі? І чи вистачить для такого хлопця того чобота? Де там. Аби то ще воно обережно, обачно. А тож, де тільки льоду шматок, то й ковзне. По храпі, по мокрому, після не обшкрябає чобота, не висушить. Там шкорбне, там шпирхне, і чобіт горить. У мене он (і він гордо показував свої широконосі тяжкі, на військовий зразок, чоботиська) — у мене он третій рік чобіт, а ще дивись… Має він хоч одну лату? А там підметку підоб'ю, підлатаю і ще з рік виходить. Бувало, парубком ще був. Думаєте, бачив того чобота? Постоли. Як був який чобіт, хоронив його тільки до церкви по років п'ять одного. Тепер же… Ще рік не минув. Дивись. То закаблук відлітає, то зуби шкірить… Все на згубу, все на пропало.