Улас Самчук: Волинь

Та все-таки батько звівся і, сказавши, що «чортова спина болить», наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зібрався кудись іти.

Володько довго та хоробро змагався зі спазмами плачу, що тиснулись у горлі. Довго стискав свої тремтячі уста і ціпив зуби, щоб не подати голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав і заревів від переповненого і щирого серця. За ним поспішив і Хведот. Дружний, на два голоси, концерт по вінця виповнив хату.

На щастя, на цьому й скінчилося. Василя ще не було дома, а батько, видно, так був наморений, що йому не тільки свої, а й циганські діти не на умі. Він, видно, зрадів, що не треба буде йти їх шукати, а все-таки, раз узявся за клямку, не випадало вертатися.

— Треба ще до хліва заглянути, — сказав він, хоч перед хвилиною там якраз був.

А мати, звісно, мати. Лемент підняла, стягнула обох з печі і, патраючи їх, ніби курчат зарізаних, додавала найдивовижніші прислів'я, стягала з них «оте дрянтисько», мила оті «ручиська та ножиська», а далі суворо-пресуворо наказала, що «якщо мені не будете їсти, то я вас тутеньки розтрясу, і зараз мені спати марш».

Обидва зробили оте «спати марш». Зробили не гаючись, поки не вернувся батько. Краще хутчій з очей, поки лихо дрімає. Але спати Володько одразу не міг. Стільки того за день пережито, стільки перебачено й передумано. Велике й нерозгадане питання, куди, власне, тече та їх річка, так і залишилось нерозгаданим. А коли заснув, воно далі ввижалось йому уві сні. Снились йому кручі, вири, раки, лебеді і багато всячини. Ні, не міг спокійно спати. Щось його хвилювало, інколи щось говорив, когось доганяв. Глибокі і уривні зітхання виривалися з його груденят. Ляк, бажання і багато хвилюючого проймало сплячого Володька… Мати, лягаючи, глянула на дітей.

— Оті смаркачі, — сказала вона, обох перехрестила і теплою «дрантиною» прикрила їх чорні, порепані з порознепіреними пальченятами «ножиська». Увійшов батько, мовчки щось там з'їв, переказав «Отченаш», мовчки роздягнувся, ліг на тверде своє логовисько і дуже хутко заснув кам'яним сном.

Другого дня — неділя. Погода лагідна, м'яка. Рано батько вибрався до церкви. Мати з Володьком підуть уже на «вечірню» до монастиря, бо хто зварить обід? А церква не близько, верстов п'ять, у сусідньому селі Дермані.

Василь ночував у млині, не виспався, прийшов десь над ранком і ще спав, а опісля мав вигнати худобу…

Батько дав коням обрік, напоїв, заклав їм за драбину сухого, молодого очерету, підстелив, а опісля до церкви одягався. Мився він уважно. Тверді, мозолясті долоні обмивав водою без мила, та толку з того мало. Не відмиєш же мозолів. Опісля гуньку нову одягнув, щільно підперезав її своєю попругою, взяв нового кашкета, який «от служить уже п'ятий рік», що він при кожній нагоді всім пригадував, бо з доброго, мовляв, сукна. Шурнув по ньому разів пару твердою щіткою, якою Василь глянцував не раз також свої «халяви-бутилки», й урочисто відійшов до церкви.

Мати варить обід. Володькові зовсім нічого робити, і він ламає голову, що б тут йому розпочати. Він якось виманив на двір Хведота, і перше, що вони видумали, це почали крутити кирата молотарки. Особливо захопився тим Хведот, якому геть губилися штанята, одначе це не відбирає йому охоти, і він невгамовно бігає навколо по манежу за дишлем. На це якось нарвалась мати, ну і, звичайно, Володько дістав кілька пляцунів. І так воно завше. Увесь ранок зіпсутий. Учора очікував прочухана — не дістав. А тутка от неждано й негадане. Поплакав бідачисько, поплакав, звернув чомусь усю вину на Богу душу винного Хведота, заявив, що «з таким ніколи більше не буде гратися», покинув його, а сам поліз на горище хати під стріху. Для нього це місце схоронища і таємничих думок. Тут стільки всього цікавого. Особливо приваблює його велика матерня скриня. От би заглянути туди. Там, мабуть, всякої всячини. Тому-то мама й ве пускають до неї нікого. Он яка здоровенна іржава, кругла, як кулак, висить колодка. Дудки таку відімкнеш.

Почуваючи себе невинно ображеним, він починає мріяти, і то так, щоб усе те стверджувало його невинність. Він, наприклад, часто мріє, в що потім зовсім вірить, що одного разу «щось таке само зробиться», а мати візьмуть та й усе звернуть на нього і за це його кріпко намоченим путом виб'ють «через плечі». Від цього Володько починає кашляти, харкати кров'ю, хиріти, «так що хоче вмерти». Мати знають, що то вони причиною його смерті, а тому дуже, ним турбуються, годують його… «Ні, мамо, — каже він. — То не я зробив. То само зробилося…» Але далі він не може більше терпіти, щоб його за все бито, і він воліє краще вмерти. Вмер же Пилип. Умер і Петро. Хай і він умре. А тому він гордо відвертає лице і не приймає того, що дають йому мати, «навіть булки з солодким молоком, і навіть цукорків, і нового купленого кашкета зо звіздою».