Улас Самчук - Волинь

Тут Матвій на хвильку вриває мову, а потім продовжує:

— Так от він раз мені й каже: «Е, Матвію, Матвію… Не знаєш ти свого роду… А був то рід славний… Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А чи знаєш, що твій прадід звався Довбня-Гуца й був козаком запорозьким? То-то, каже… І був то козак, каже, не посполитий, а зацний…». Так і сказав… Ці слова до цього часу тямлю. І прийшов він, каже» як Січ Запорозьку розбили… Точно не знаю якого року… Осів там на Запоріжжі й хутір заложив… Це був наш предок.

Матвій знов перервав свою мову… Володько ще ніколи від нього не чув такого. Його увага зовсім увійшла в батькові слова, і він ловив їх, мов щось святе… По короткій перерві Матвій продовжував:

— Минули роки… Рід наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не знаю, як стали наші діди кріпаками. Не знаю, як забули про своє накорення… Твій дід — мій батько — був вже мізерна людина… Пив, і це його згубило… Я, коли звівся на свої ноги, почав працювати… Не хвалюся, але я ще ніколи на своєму життю не встав пізніше за сонце… І от ти бачиш…

(Коротка перерва).

А от сьогодні пішов я до церкви. Чую, так і так… Щось там, ніби, у кооперативі… Говорять, говорять і чую: ти, мій син…

Володько занімів. Дихання сперлось у грудях, і серце перестало битись. Матвій сам не договорив останнього слова. Він тільки вибухнув у гнів і майже вигукнув:

— Ні, сказав я. Не може бути! Мій син такого не зробить. Я це всім сказав… Перед церквою…

— Тату! — крикнув Володько. Він шарпнувся вперед. Хотів обняти батька, але не відважився. Він навіть не торкнувся його, тільки руки здіймались, то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста від хвилювання тремтіли.

— Не треба! — твердо сказав Матвій. — У нашому роду були всілякі люди, але ніколи, ніколи не були це злодії… А по часі додав:

— Не бійся! Прийдуть, то прийдуть… Візьмуть, то візьмуть… На небі є Бог… Його ніхто ще не обдурив… Не обдурять і «вони»…

З цими словами Матвій повернувся й пішов у темноту прямком до нової недокінченої хати. Тепер він там спав. Володько не відважився йти за ним. Він зістався на місці, мов укопаний. Він дивився в темноту, куди пішов і сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбні… Людина, що ніколи не встала пізніше за сонце…

І Володько знов відогнав свою малодушність. «Прийдуть, то прийдуть!»… «Візьмуть, то візьмуть!» — звучало в його вухах. Що може торкнутись моєї душі, коли вступ до неї заставлений, а на сторожі стоїть Честь. Батько вірить йому… А решта світу може й не вірити.

Тієї самої ночі, о годині другій, Володько був арештований. За ним прийшло двоє поліцаїв. Віддався в їх руки спокійно, без спротиву. Хотів було взяти кашкета, але не знайшов і пішов так. Батько одразу почув цей рейвах, а мати також. Мати зірвалася з ліжка і вибігла надвір… Зчинила лемент… Але вийшов батько, і лемент втих.

Хутір заворушився, схвилювався, погавкав собака — і знов тиша. Сонце сходило того ранку так само гарно, як і завжди. Разом з його сходом вернувся також Володько. Його допитували, нічого не могли доказати і пустили. Йшов раненько через село без шапки… Його зупиняла військова варта, на нього дивилися люди, але він не соромився. Був переконаний, що соромитись мають його противники, якщо вони здібні соромитись.

Надвечір того ж дня вже тренував зі своєю спортовою дружиною на вигоні. Час заповідженої зустрічі з міською дружиною швидко наближався, і не було часу на зволікання. Тилявка мусить себе показати.

Одначе до зустрічі не дійшло. Сьомого червня, на перший день Зелених свят, у селі знов появився вуйт. Знов розігнав по селі десятників, знов гамір, рух, крик… Нова «сходка»… Другого дня мала відбутися зустріч, але, замість вислати підводу за гравцями, було вислано Сергія пішки до міста, щоб зустріч відмовити. Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема часу на всілякі витребеньки, І з цієї нагоди Володько пішов до Рони.

Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Він сидів у своїй порожній їдальні біля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром. Перед ним, на другому кінці столу, сидів його молодший брат Михайло, а праворуч, на головному місці сиділа сама стара пані. Всі вони були заклопотані, поважні і невдоволені. Справи села вже дійшли також і сюди.

— Вєдь етот самий «вуйт» скатіна, — говорила стара пані по-московськи своїм переконливим, певним, категоричним тоном. — Пачєму єво нє вибросят? Удівляюсь… — і при тому вона демонстративно знизувала плечима.