Улас Самчук - Волинь

Тут Володьків щоденник на деякий час уривається. Він не мав для цього більше нагоди. Весь час був то на селі, то на грищі, то у Сергія, то у Наталки, то у читальні. Ніколи ще не проявляв такої рухливості. Прибігав до читальні… Подивився, посидів, перегорнув швидко часопис, зривався і біг далі. У Наталки сідав і мовчав.

— Чого мовчиш? — питала вона.

— Хіба не можна? — відповів.

— Але ж не так… Не так… Ти… — вона не знала, як це висловити.

— Не бійся, дівчино. Не збожеволію, — І мовчав далі. Ч до часу сердито спльовував. Наталка присідала до нього.

— Не можна ж так, Володьку, — казала вона і рукою розгортала, то згортала його волосся. Він поволі звертав на неї погляд і вперто дивився до її очей. Вона не ухилялася, а навпаки… її погляд все глибше і глибше вникав до йог очей… Він протягав руку, обіймав її, а потім казав:

— Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде Погляд її швидко відривався від нього й опадав… Дивилась у землю. Потім знизувала плечима й коротко казала?!

— Не знаю.

— Хм… — казав він сам до себе, — От… Так…

Швидко встав.

— Іду, Наталко!

— Йдеш? Куди? — вона не встала, тільки швидко підняла, голову. Руки заціплені в пелені.

— Йду. Сьогодні мене арештують! Так. І то за крадіж… Вона поволі піднялася, підійшла до нього… Груди її торкаються його грудей. Руками взяла його руки вище ліктів.

Дивилася до очей.

— Володю… Я піду… Прошу, прошу… Ти ж був тієї ночі зо мною… Буду свідчити… Він круто одвернув голову.

— Не потребую свідків! — твердо сказав він. — Я? Свідків? — брови його насупились. Уста майже злилися. Потім він обняв тісно Наталку, поцілував, вирвався з обіймів і шов.

Пішов просто додому. Вечоріло. Поки дійшов, на землю лягла ніч. Хотів їсти, але не пішов до хати. Спати ще рано, і подався на садок. Ішов стежкою до копанки й між деревами почув батьків кашель. Зупинився. «Чи знає він?» — майнула в голові думка. Він був у церкві, бачив різних людей.

— Це ти? — чує Володько батьків голос. Він не називає імені, але син знає, що батько думає про нього…

— Я, — відповів Володько. Між батьком і сином стоїть, дерево. Вони бачать тільки свої чорні постаті. Деякий час мовчки вони взаємно наближаються. Ось стоять зовсім близько. Батько бачить виразно синову постать, а син батькову. «Так, так…» — біжать у Володька думки… «Він знає…» Але син не відступив.

— Не спите? — спитав він. Не знає сам, чому спитав це. Не було іншого слова.

— Ні… Ні… Такий вечір… Не спиться… — поволі, лагідно проговорив Матвій. А потім додав: — Немає сну.

— А-а, краще йдіть… Відпочиньте, — сказав Володько так само чужим голосом.

— Ходжу от і згадую… Лізуть на думку молоді літа. Вони обидва, ніби по змові, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали жаби й зводився ледве помітний туман. Кущі густих верб поволі в загальних рисах виступали з туману.

— Я оженився в дев'ятнадцять, а то ще було перед женячкою… Був молодий… Силу мав… Дітьми нас не пестили, але, дав Бог, виросли. Я, бувало, зводив у одній руці міх три пуди. На плечі міг і десять взяти. Єлисей… Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або підбігти, то я вже з ним не постачив… Я був трохи тяжкий.

А Запорожже наше було тоді ще мале, Трихон (ще молодий), Стратон (пристав пізніше, як взяв Югеню) і ми. Дві хати й городжені клуні. А кругом були лішники… сад… (Тут Матвій себе перебив). Сад? Не такий сад, як це… От сторчало безладно кілька сливок, кілька морель, кілька дичок-грушок і пара, ніби кращих, яблунь-папірівок… Але гарно було… Весна, бувало, прийде, так того квіту… Я щось тепер і не помічаю такого… А що було птаства. Бувало, ранками такий гамір, що в ухах лящить. Соловії ото зграями літали… Не знаю, де вже те й поділось… А отам… Знаєш? У рові, біля копанок? Там же було багно… І річка звідти витікала… Ми вже після… Я та Єлисей, почали його гатити, а річка на наших очах висохла. Далі за нашим почади люди «з-за рову» копани копати на коноплі, дістали джерельну воду, і знов стала річка… Але маленька… струмочок… І тепер він є… Отак було… Наш хутор на горі, як замок, а навколо долини… Хто його Запорожжем назвав — невідомо… Ми… — я та Єлисей — не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже, Запорожже, а що то таке — ніхто не знає… Навіть ми, ніби запорожці… Та й почав я докопуватись… У монастирі був дуже старий чернець Зосима… Він знав багато… У-у-у… (Тут Матвій трусив головою, ніби хотів підкреслити знання Зосими)… Книги різні читав… Старі книги… Знав і перекази… Людей дуже старих пам'ятав і розпитував їх, і все списував… Такий був старий… Не бачив добре… Наложить грубі окуляри, возьме в руки гусяче перо й пише… Двері його келії не замикалися… Прийдеш, постукаєш, а він не чує… Відкриєш двері, а він пише й не чує… Коли торкнеш за рукав — відірве очі від паперу: «Це ти, Матвію?». Мене вже знав… А говорив все по-нашому… Такий старенький, добрий дідок, царство йому небесне!