— Пане! А може б, ви пустили! Прошу, прошу!
— Казав же вам, що не можна! — такою ж мішаниною відповідав дозорець. — Не од мене це залежить. Йдіть до слідчого — хай вам дасть дозвіл.
Мати не знала, що далі робити, вона повернулася, розгублено постояла, верхом долоні обтерла очі і відійшла від воріт…
Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду ще ніхто ніколи не бував за гратами, а також ще ніколи нічия мати не мусила переходити такого тяжкого пониження. Але він також починав розуміти добу, у якій народився… Він бачив у камері одинадцятій багато матерів, подібних до його, які мусіли десь там кинути свою дому взагалі, переходити кордони, щоб дійти ось сюди, а далі невідомо куди… А скільки їх таких по всій його замученій землі… Гноблених, морених, гнаних, ображених… І з цього моторошного видива почали виринати одно за одним нові питання: а що, як ми тут ще сліпі, немічні і безпорадні, дарма що пишемо томи книг, кладемо границі і виголошуємо так багато пустослов'я про справи, яких не знаємо? Ціле сплетіння моторошних питань… Він ще також далеко не готовий давати на них відповіді, бо це лиш перші натяки сумнівів, перші проблиски власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не відповіді. І, можливо, Лазюк мав рацію: не хапайся беззастережно магічних фраз унесених магів словоблуддя про чудодійне спасіння людства, а намагайся знайти дорогу до звичайного, простого, але ясного людського глузду. Але як і де його знайти?
Одначе цього самого гострого на вражіння дня, ген по обіді, майже під вечір, коли вже давно скінчились «передачі», Володька викликають знов до брами. О, напевно, ті три посіпаки з тими сірими холодними очима «дефензиви», що викликають його на постійно нові і нові допити. Але був здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санітарної амбулаторії, де, звичайно, ті допити відбувалися, а просто до брами, і коли відчинили хвіртку, він одразу за нею побачив знов свою матір.
Вона там, зовсім сама, стояла з тим своїм кошиком і якось незграбно, крізь сльози, посміхалася… Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку і хистку, ніби перший раз у житті, і відчував, як тремтіли її руки, а коли цілував її щоку, відчував солоність її сліз, і хоча давно перестав дощ, але її одяг був все ще мокрий, І так хотів їй щось виняткове сказати, що від цього зворушення забув і ті найпростіші слова, а жив лишень глибинним віддихом відчуття єдності з цією силою любові.
— Ну, ну, ну… Все добре… Все буде добре, — казав він у відповідь на її сльози, що лилися з глибоких її очей.
— А тебе не б'ють? — було першим питанням.
— Ні-і-і, — відповів він з притиском.
— А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в старостві бачив — Боже, що я пережила. Кожний тиждень у понеділок і п'ятницю, то я, то Василинка, йдемо… А дома жнива, роботи стільки… Батько сердитий. Каже: і чого ти ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зі староства приїжджали, все шукали чогось — хто їх знає, чого шукали… Перерили, перекидали… Всі твої папірці забрали.
— Я знаю, — казав Володько.
— Знаєш? Тобі казали? Приїхали раз — шукали, шукали, нічого не знайшли й поїхали. Потім знов приїхали. Людоньки Божі, кажу… І чого ви шукаєте? У нас нічого нема… Комуністичеського ніби шукали. Господи! А батько чуєш, сердитий — страх сердитий! Казав, каже, йому… Не хотів слухати… Пішов знайти собі біду… Кажуть мені: там, чуєте, б'ють… Там всіх б'ють… А я не сплю і не їм… Били тебе? — І вона дивилася на сина такими очима, що той не міг перед тим поглядом встояти…
— Ні, ні! Хто вам таке казав? Бачите ж… Все добре Я скоро вийду!
— Вийдеш? А мене не хотять все пустити… А сьогодні пішла до того слідчого. Що я, дитино, находилася… Шукала того слідчого по цілому місту, питалася, питалася… А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть, пізно. А я стала вже і плачу. Потім все-таки змилувався, написав якогось папірця й каже: ідцє з тим папєркєм… Вас пустять. Прийшла і ото пустили… А Василинка… Що вона, бідачисько, поплаче… Господи, Господи!
Вона говорила швидко, хотіла все сказати і боялася, що не хватить їй ані слів, ані часу, а тому решту договорювала сльозами, які вона витирала своєю шорсткою, брудною долонею. Біля них, на щастя, не було нікого, а дозорець, що трохи далі стояв зі своєю рушницею, мабуть, навмисне одвернувся…
З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано, намагався допомогти їй прийти до себе і навіть посміхався…
— Тепер, мамо, — казав він, — до такого треба призвичаюватись… Нас не залишать в спокою… А це ще тільки початки…
Читать дальше