Улас Самчук - Волинь

О третій годині камера йшла на прохідку. Володько йшов також, хоча це було для нього зайве. Він і так чорний від сонця, вітру і дощу. Навіть синці обличчя, що їх дістав на поліції, майже непомітні. В'язні не ходили вколо, як це він уявляв подібні прохідки, а ходили по залитому сонцем подвір'ю свобідно, пустували, бавились, перекидалися словами зі знайомими з інших камер під оклики «відділового», що стояв з рушницею на сторожовій будці понад частоколом.

До Володька також підійшов незнайомий молодий парубок інтелігентного, здавалось, вигляду, який запитав:

— Слухай. Ти часом не з Погорець?

— Ні, — відповів Володько.

— А мені видалось… Ми, здається, десь бачились, — казав той. На ньому дуже брудна, пропечена, розхристана, з позакачуваними до самих плечей рукавами, синьо-смугаста сорочка.

— Не пригадую вас, — каже Володько.

— Чи не міг би ти позичити мені на короткий час свого пояса? — запитав той. До речі, Володько справді мав доброго, нового, жовтої шкіри пояса, що кожному падало у вічі.

— У нас, — каже той, — позабирали пояси, а ми потребуємо нагострити бритву…

Володько подивився на нього підозріло й недовірливо, але чомусь зняв свого пояса і подав його незнайомому.

— На, — казав він, — поверни до сьомої камери.

Той забрав пояса, відійшов, на ходу подякував і зник у темній норі коридору. Володько залишився без пояса, йому спадали штани, підтримував їх рукою, мав розірвану, поплямлену кров'ю блузу, з-під якої визирала брудна, промочена дощами і потом, давно не біла, а майже руда сорочка… І виглядав, ніби обмолочений ціпом, сніп збіжжя… І був неймовірно вибитий зі свого звичайного поточного, дотеперішнього життєвого наставлення, так ніби його раптом переселили на якусь іншу позаземську планету зі зовсім відмінними щоденними інтересами. Все ще був під тим ударом, що його дістав на самій границі тієї темної, дощової, бурхливої ночі одним тим словом «стуй!».

І що це мало те «стуй» значити? Яке його приречення? Добре? Зле? Фатальне? Спасенне? Поки що це лиш шок, удар, прокляття. Розсипались всі його гарячі прагнення, а перед ним лиш цілий ряд гострих нових неприємностей. Але досить про це. Його мозок і так пухне від думок, що розпирають його, мов динаміт.

О шостій годині розносили коридором велику, чорну діжку з паруючою юшкою, яка своїм запахом нагадувала старі, залежані лахи. Це був варений у чистій, благородній воді погано дертий пенцак, або «перлова крупа», що міг зватися також шротом для ладування зброї. На цю появу, з винятковим грюкотом, відчинялися одні за одними двері і з їх отворів витикалися переважно голі і худі руки зі всілякими черепками, до яких міцний, з облізлою, мов старий кожух, головою кухар великим дерев'яним черпаком наливав юшку. Володько не мав ще своєї посудини, але йому хтось подав поливаний глечик чи краще пів глечика, черепок з відбитою шийкою, і йому налили його майже по вінця… Перша тепла, за кілька днів, рідина, яка могла навіть дуже добре заміняти їжу…

А дві години пізніше — молитва. Всі ставали у два ряди, чоловічок зі золотим зубом польською мовою давав команду, всі решта старослов'янською мовою грубими голосами співали «Отченаш»… Всі вікна всього будинку були відчинені і з їх заґратованих отворів виривався одночасно той «Отченаш» і понад частоколами летів просто у високе, вечірнє небо, на якому все ще десь горіло також сонце…

Після цієї церемонії залишалась ще одна подібна з назвою «апель». Ще раз всі ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже помпезно, ніби генерал, ходив старший, високий у напнутій шапці дозорець з книгою в руках, за ним появлявся його помічник з довгим дерев'яним молотком. Старший вислухував «мельдунки» і рахував присутніх, молодший постукував молотком грати, оглядав поміст, а далі «добраніч» з «добраніч, пане старший», двері зачинялися, замикалися і починалась друга, темна половина доби — ніч.

Володько дістав місце на стертому, набитому ніби січкою, заяложеному сіннику на долівці під самим вікном… І як тільки до нього торкнувся — стрімголов провалюся і знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля, царство демонів, небуття.

І коли його хтось штуркнув ніском отпорка під ребро, він нагло прокинувся. На диво це був, без сумніву, ранок, день другий, ще якийсь один небувалий шматок часу. На коридорі розпачливо дзвенів дзвінок, до вікна лилось справжнє ранішнє сонце, на протилежній замацаній долонями стіні чітко зарисовувались квадрати ґрат. Володько деяку мить не міг отямитись… Де він? Де він? Де він? Ага! Є! Он біля дверей параша, і над нею за чергою стоять цибаті, голі, волохаті ноги. А який це день? Субота? Боже мій! Тож завтра Зелені свята і… Наталчине весілля… Він ще раз на хвилинку закрив очі…