Улас Самчук - Волинь

Обличчя Ольги бліде, кругле, але не худе. Гладеньке, чорне волосся ще збільшує його блідість. Великі, чорні очі горять хворобливо, але весело.

Вона зраділа, що Володько її навідав.

— Воістину, воістину воскрес! — сказала радісно на Володькове привітання. — Володю! Дуже тішуся, що ви зайшли. Я тут сама. Майже всі — хто в лісі, хто в гостях. Мама біля тата. Вийшла ось трохи на сонце. А що ви? Олег все питав: а де ж Володько? Чому не зайде? Ми вас всі чекали. А який гарний видався Великдень. Ні? Рідко коли так буває. Сонце, теплінь… Подивіться: отам вже розцвітає черешня… То дуже добра черешня. Я завжди любила їсти з неї ягоди. Чорні такі, соковиті й солодкі. А тепер розцвітає… Кожної весни розцвітає, але рідко коли на Великдень. Ще пам'ятаю, раз розцвіла на Великдень. Я з Галиною ще були тоді у братстві. Приїхали, пам'ятаю, на Великдень, і саме цвіла та черешня. Я люблю той цвіт. Білий, радісний, майже порцеляновий… Ну, а що ж дійсно ви? Я все говорю й говорю… Ви чогось ніби невеселі… Що таке? Дивуюся, як можна в такий день мати похмуре обличчя. Можливо, закохані? (Володько почервонів). А-а! Володю. Кохайте. Це не гріх. І я думаю, ще видужаю й ще закохаюсь, хоч раз… Ті люди, що не вміють чи не можуть кохати, вбогі, окрадені. Вони, можливо, і проживуть своє життя, але наполовину гірше. Я. цим тепер не раз думаю… Думки маю дуже яскраві. Іноді здається, що ось-ось досягну істину. Це, думаю, і є те, чого людина стремить. Як його назвати — не знаю. Але знаю переконано, що я в цьому стані духово піднялась. Хвороба загострює…

Вона так швидко й жадібно говорила, що закашлялась. Деякий час не могла вимовити слова, тільки робила рухи руками. Володько дивився на неї співчутливо й перечікував кашель.

— Вам не можна багато говорити, — сказав Володько…

— Ет, — махнула вона рукою. — Що це може значити, коли… вже є…

— Ви кажете, що я сумний. Сьогодні вже мені це кажуть вдруге. Я не сумний. Просто весна. Коли я чую оцю пісню, що співають на цвинтарі: «Ой, вже весна, ой, вже красна… Із стріх вода капле… Молодому козакові мандрівочка пахне…», я не можу видержати. Я дійсно хочу мандрувати… Але що то? Ось ми не можемо зробити виставу… — почав Володько.

— Чому? — запитала Ольга.

— Не маємо вас… Нема кому грати… Нема жінок…

— Беріть з села… Там стільки дівок…

— Не йдуть. Хлопці є, а дівчат нема.

Ольга на це не відповіла. Сиділа, зробилась зненацька поважною й мовчки дивилася вниз. Сонце досягало верхів каштана, і його тінь вкривала вже її ноги. Володько допоміг їй. відсунутись далі на сонце. На цвинтарі співали дівчата… Весь час в неладі баламкали дзвони. Прийшла матушка. Boлодько привітався з нею.

— Тобі, Олюню, вже треба, мабуть, лягти. Не втомилася? Що у вас нового, Володю?

— Дякую. Нічого особливого, — сказав Володько.

— Я б ще трохи посиділа, — відповіла Ольга.

— Ну, ну… Але весняне сонце… Воно, знаєш?.. Виснажує.

Матушка сідає на краєчку старої лавиці. Обличчя її заклопотане. Руки тримає згорнені в пелені. Слухає Ольжині розважання, але їй не весело. Це триває деякий час.

Біля церкви вмовкають співи дівчат. Чути, заспівали «Христос Воскрес». Володько встає, прощається й відходить.

На цвинтарі перед церквою правиться вечірня. Скрізь повно народу. Хор співає великодні тропарі. Сонце поволі, спокійно сідає за церковний сад.

Великодні дзвони віддзвонили. Довго ще по широких, соняшних полях стояли в повітрі їх звуки. Здавалось, вони все ще вириваються з отого місця, де над густим садом блищить золотий хрест, розлітаються по всіх полях і застигають.

Кожний день щось ставалось нове. То розцвіли черешні, то підросли й пустили бульбахи півонії, то розгорнули перші липкі листочки косаті берези. На полях кожний день ішли орачі. Вони співали пісні, розгортали землю, сіяли зерно. На городах з кожним днем творились нові грядки. Хати були білі, ще великодні, осяяні сонцем. Навкруги церкви стоптана земля. У Левинських праця, рух і клопіт. Олег від'їхав. Пан Гліб знову ходить учити. Ольга лежить, о. Клавдій лежить. Матушка бігає по господарстві. Решта хто де…

Село також працює. Сергій ходить на поденне до цегельні. Кіндрат кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччині. Демид у полі. Йон їздить на Угорщину по дрова. Ілько працює в дворі.

Матвій має нову турботу. Володько хоче відходити. Куда? У світ, далеко… На Україну… Він так і сказав: на Україну. Хоче, мовляв, її бачити цілу… Сходити її хоче вздовж і впоперек власними ногами. Якийсь дивак той Володько. Раз стялися обидва — батько й син… Ні один не переміг. Обидва лишились при своєму. Матвій тоді подумав: хай! Не буду йому перечити. Хай іде! Він так говорить, ніби Україна це його подвір'я, де він може йти, куди захочеться. Але хай іде. Кілька днів ходив старий понурий і сердитий. Був такий і на палі, і вдома. Ніхто, крім Володька, не знав, що з ним сталося.