Улас Самчук - Волинь

Володько не знав, що сказати. Після промовив:

— Дуже хотів би дати їй одну ролю. Але вона не хоче…

— Дай їй. Затягни її до читальні. Обов'язково! — сказав Олег.

Потім всі почали виходити. На цвинтарі повно народу. Володько слідкував, куди піде Наталка. Хотів підійти до неї й заговорити, але як? Ось вона стала в гурті дівчат під дзвіницею. У кожної дівчини верба й свічка. Щось говорять, сміються. Наталка також сміється.

— Володьку, — каже Роман. — Зайдім до нас…

— Ні. Я мушу переговорити з дівчатами… А ти куди, Олеже?

— Додому. Заходь. Будеш у читальні/

— Певно. До побачення! — Володько це говорив, але думав про інше. Він бачить, що до дівчат підходить Кіндрат і кожну б'є вербою. Хоче підійти до них також, але в той час чує удар верби.

— Не я б'ю, верба б'є… Це Ганка.

— Це ти? — здивовано питає. Ганка сміється.

— Певно. Не бачиш? Чого такий смутний? Де буваєш? Давно тебе не бачила. Може б, мене провів…

— Добре, — каже він. Йому було приємно. Сердився сам на себе. Біля нього дівчина. Вона весела, вона сміється, вона щось його питає. Чому ж він не радіє з того? Чому не заговорить з нею як слід? Але він все-таки її проведе. «Не побачусь з нею», — промайнула тимчасом думка.

Вийшли з Ганкою на вулицю. Проти церкви «біля козака» натовп людей. Течія людей, що пливе поволі від церкви, тут роздвоюється. Одні йдуть направо, вниз, інші наліво. Ще інші зупиняються біля натовпу. Скрізь свічки, огники, тихий гамір. Ганка також несе свічку. Вона закриває її правою долонею, щоб не погасла.

Володько провів її аж додому. Тут біля перелазу прощається.

— Ти якийсь дивний, — казала Ганка. — Я не розумію… їй-Богу!

Володько не відповідав.

— Ви ходите туди? На гору? — казала далі Ганка. — Я знаю. Мені казала Одарка.

— Часом, — промовив Володько. — Ми тепер нікуди не ходимо. Часом заходили до Насті. Але рідко.

— Ну… — казала химерно Ганка… — Так добраніч… Твоя свічка погасла…

— Ха. Все одно не донесу. Добраніч!

Володько повернувся й пішов назад під гору. По дорозі зустрічав людей. Зустрів також Наталку. Вона йшла з Ільком. Свічка її горить.

— Здоров! Куди біжиш? — гукнув Ілько. Володько підійшов до них.

— Додому. А де твоя свічка?

— А твоя?

— Погасла. Зате як гарно горить у Наталки… Вийняв свою зім'яту свічку й засвітив її від Наталчиної. При тому глянув на неї. В той час надбіг Демид. Він вже минув свою хату, а куди йде, невідомо.

— Куди? — знову гукнув Ілько.

— Як хочеш — хода! — кинув на ходу Демид. Не зупинився.

Ілько, видно, зацікавився.

— Куди?

— Ходи, то побачиш! — казав далі Демид.

— Слух'!.. Чекай! — Ілько зірвався й побіг за Демидом.

— Куди, Ільку? — гукнула за ним Наталка, але він не відповів. Скоро зник у темноті.

— Знають вони, куди, — додала Наталка… — Через те так побігли.

— А вам шкода? — запитав Володько.

— Чого?

— Що він вас лишив.

— Хіба я дитина?

— О, ні… Але ви так завжди… з братом… Скрізь з братом…

— Не я з братом, а він зо мною… Боїться… — але тут вона осіклася.

— Чого боїться? — питав далі Володько.

— Ет, — кинула вона байдуже, — Не варто казати. Але чого ми стоїмо? Ходім.

— Провести вас? — питав Володько.

— Ви вже провели. Ні? Надокучить багато. У цих словах Володько щось відчув. В той час дмухнув вітер й свічки обох згасли.

— Ой! — крикнула Наталка. — Боже!

— Чого ви злякались?

— Це недобрий знак. Подивіться. Обидві свічки… Нараз… Ваша і моя.

— А ви вірите в забобони…

— Це не забобони. Я вірю. Це буде недобре.

— Не лякайте мене, Наталко. Я так хочу, щоб все було якнайкраще… Особливо тепер…

Володько чекав, що вона щось скаже, але вона мовчала. Йшли в долину. Володько казав:

— У церкві на вас дивився… Маєте гарний голос. Люблю слухати співи… Бувало у Дермані, ще малим, завжди ходив з матір'ю на вечірню… Там є монастир. В той час співав семінарський хор. Ах, як це було гарно… Пригадую одну вербницю. Був я, мама, сестра Палажка й тітка Зінька. Там є великий образ Теодора Острозького. Біля образу такі східці й довгий свічник. Нас затиснули аж на східці, під самий образ. Ніколи того не забуду. Перед нами горіло багато свічок. Ми дивились через горіючі свічки на людей. Тіснота була страшна. А хор так гарно співав. Мати моя також любить співи. Вона того не каже, але дуже любить. Пригадую, як зараз, як вона молилась… На її устах, очах… Ну. Мені здавалось — вона на-правду бачить самого Бога… Але нащо я це кажу? — перервав сам себе Володько. Наталка весь час йшла біля нього й мовчала. — Вам це зовсім не цікаве, — додав по хвильці…