Улас Самчук - Волинь

Після цього льокайчук зник, а Володько не пішов «у комнату», тільки лишився надворі.

Ціле довкілля це щось трошки з Тургенева, трошки з Гоголя, трошки з Щедріна. Це маленький, обскубаний острівок того «старого доброго» часу, коли ще були живі «баріни», льокаї з їх мовою та звичками. Навіть цікаво входити у такий невеличкий музейчик і оглянути те, що минуло й ніколи не вернеться.

Проходить деякий час. Ніякий «барін» не з'являється одразу. П'ятдесят хвилин можна пожертвувати. Потім Андрій Андрійович з'являється.

— А-а-а! Радо вас завжди зустрічаю, — говорить він по-російському і, якось під кутом, подає м'яку руку. — Прошу до кімнати. Тут пекельний холод, наколи в пеклі може холод бути…

Увійшли до кімнати.

— Давно хотів вас бачити, — піднесено говорив Андрій Андрійович. Він був задоволений, шо Володько прийшов. — Чому ніколи не заходите? Марку! Принеси самовар! Вип'єте чаю? — звернувся до Володька. — Куріть! Препогані маю цигарки, але… Село. Воно вб'є мене. Ну, як живете?

— Дякую, Андрію Андрійовичу. Живу. Прийшов до вас у справі.

— Е-е! У справі! Раніш поговоримо про щось цікавіше, ніж справи. Граєте в шахи? Е-е, шкода, що не граєте. А я люблю цю гру. Страшенно люблю. Це, здається, найстарша гра світу. Знаєте, відколи її грають? Вже п'ять тисяч літ. Й видумали китайці.

Увійшов Марко з самоваром.

— Марку! — казав Андрій Андрійович. — Чому ти так незграбно несеш самовар? Це ж не горщик з помиями. Став сюди! Панові Довбенкові також шклянку. Раз-два!

Марко поставив самовар і швидко вийшов.

— Ну, як вам подобається мій льокай? — запитав Андрій Андрійович. — Дуже цікавий і інтелігентний хлопчак. Вчу його на льокая, і він робить порядні успіхи. От тільки говорити порядно ніяк не може звикнуть. Надто сильний український акцент. А ви, мабуть, читали про останній турнір Альохін — Капабланка? Чудесний! Божеський! От хто майстер! Мій брат, Юрій Андрійович, порядний гравець, але ку-ди-и-и! Це все одно, що хрущ проти сокола. Я два дні ходив, мов божевільний. Уявіть собі геніяльність такої людини! Феноменально! Ну, ну! Прошу, Володю! Наливайте собі чай. Не дивіться на цей непорядок на столі… Я суворо заборонив Маркові робити тут порядок. Тепер працюю над новою п'єсою. Страшенно тяжко. Ви не маєте поняття, яке тяжке драматичне мистецтво. Жорстоко тяжке. Я працюю над одною п'єсою вже другий рік. А треба сказати, я маю тут чудові умови для праці. Маю спокій, а це саме головне для мистця. От тільки жахливо не люблю різних ділових справ, особливо господарських. Терпіти не можу всіх тих проклятих рахунків, розрахунків, прохань… Не люблю господарства.

Одягнений Андрій Андрійович у блузу з товстого, гнідого сукна, з великою краваткою під підборіддям. Уста його вогкі, пристрасні. Зуби шоколадні, попсуті. Ніс простий, расовий, з вічним на переніссі пенсне. Чоло рівне, високе, чотирикутне. Волосся чорне, мастке, недбайливо зачесане. Він, видно, страждає самотою, через те з великою приємністю висказує свої довго виношені думки. Жадібно хапається за кожну тему, що тільки попадає йому під руку, з поспіхом висловлює свої слова, свої беззастережні осуди, свої певні на цей час переконання. Перейшли на літературу.

— Не можу похвалитися знанням української літератури, — з приємністю зазначує він, — але боюся, що українська література надто… м-м-м… надто, так би мовити, безпроблемна, зобразлива, фрагментарна. Так, так! Це я якраз хотів сказати: фрагментарна. Не обіймає ніякої цілості, ніякого комплексу. Старша надто плитка, а молодша тенденційна. Мистецький твір мусить бути до найбільшої жорстокості об'єктивним. До найбільшої жорстокості. А особливо мистецький твір не переносить політиканства.

— Ну, а Джек Лондон, — перебив його Володько, — Гюго, Золя. Я дуже мало знаю авторів, щоб були безтенденційні, неполітичні.

— Ну-у! Це що інше. Така «Залізна п'ята»… Це зовсім що інше. Це не політика. Це велика світова проблема, це внутрішній і зовнішній світ людини. Це зовсім що інше.

— Але дозвольте! — зазначив знову Володько. — Розумію вас, що ви вважаєте в українській літературі за тенденцію, її боротьбу за національне визволення. А хіба ж то тенденція? Хіба то не справжня дійсність, справжнє життя? Хіба то менша проблема від тієї, над якою задумуються Золя чи Сінклер? Хіба ці комплекси менше болючі, і вмирає за них менше людей? Ви подивіться, Андрію Андрійовичу, на нашу минулу революцію. Пролилося море крові! Впали міліони людей. Невже вам здається, що ті, що боролися за десятину землі чи за колхоз, переслідували важніший і більший ідеал від тих, що полягли за свою батьківщину, за честь, за славу цілих поколінь, за традиції свого роду? По-моєму, ні. По-моєму, ці більші, ці героїчніші, ці, можна сказати, ідеальніші. Ну, а знову тепер? Подивіться: кожний пацан — політик. Кожна кухарка — мало не міністр. Ну, як ви в якомусь своєму творі оминете політику? Будете це все оминати? Будете казати, що цього всього нема? Не признаєте оцієї нашої розмови? Тож тепер всі так розмовляють, і оминути це, значить, оминути дійсність, значить, нагинати дійсність, фальшувати її» творити власне нездорову тенденцію. Ні?