Улас Самчук - Волинь

Не везло Андрійові Андрійовичу, зате повезло громаді. Навесні минулого року прибув до села один чоловік. Мав расового, орлячого носа, просторого, від вуха до вуха, рота й завдатки на добре черево. Одягнений був у сірий, потертий піджак, полатане на колінах галіфе, взутий був у старі вояцькі черевики з вовняними панчохами, в які запускав «галіфе». Говорив він поспіхом, любив покпитися, бути цинічним, пускати в вічі туман, оповідати невдалі дотепи, з яких сміявся тільки сам та дядько, до хотів дістати «наборг» пляшку.

Всі довідались, що за якогось царя Гороха виступав він «на перших ролях» у малоросійській трупі Гаркавенка чи іншого Перерепенка. У нього закохувались самі графині, княгині та різні принцеси. Під час війни він з нашої планети зник і якось вигулькнув… аж в легіонах. Тут він завзято воював на всіх фронтах… В нагороду за це дістав концесію на «продаж вуткі і лікеруф». В цій фазі свого життєвого шляху прибув він до села під прізвищем Габеля. Знайшов собі грошовитого спільника… Ти — гроші, я — концесія; винайняв від селян «шкальню», найняв Семена, що привіз йому кілька скриньок «шкаликів», і на поличках старої монопольки знову виглядало по-царському. Габель радів, спільник також, раділи й селяни.

Габель погладжував спокійно черево й посміхався. Після витягнув з-під постелі скриньку з брудною білизною й, дивлячись на спільника, казав:

— Ну! У суд! Можеш у суд! Може, висудиш оце?

Спільник плюнув і поїхав, а Габель лишився. Через кілька днів Габель пішов до своєї «спулкі», позичив гроші, найняв Семена й на полицях шкальні знову з'явились шкалики. До нього йшли дядьки, молодиці. Несли гроші, кури, яйця. Габель жив собі в меншій кімнатці шкальні. Мав збиту з дощок постіль. На постелі лахміття й бебехи. Посередині кімнати на хистких ногах столик. На столику тютюн, яєшні скаралущі, бляшанка від сардинок, бараболина й різне сміття. Габель жив щасливо. По часі прибула до нього з Варшави Габелиха. Товстенька, добряча, з виглядом павіяна, пані. Очі мала зелені, глибоко вкладені. Лоб весь сховався під волоссям, барви попелу з сажею. Говорила на всіх мовах нараз, але що її ніхто не розумів, уважала за краще мовчати. І це було її найшляхетнішою рисою.

Щастю панства Габелів не було меж. Кожного вечора в них повно дядьків. Сидять на ліжку, на стільцях, «з-під поли» попивають «познанську», слухають Габеля й регочуть. Габель оповідає свої пригоди з грецькими принцесами в Одесі, свої хоробрі вчинки в легіонах. Перший був герой. Зате тепер, як тільки появиться де в місті чи в столиці, всі «грубі риби»… беруть його «на розхват». Біда та й годі. Зайде до одного, сердиться інший. Зайде до іншого, сердиться ще котрийсь.

А дядьки слухають і дивуються.

— О-о-о! Що не кажи! Це, куме, чоловік!

— Го-го! — піддержує інший. — Це сила! З таким краще не заривайся!

А щоб віддячитись Габелеві, вони також щось йому розкажуть. Про село, про останні новини.

— Щось там, ніби, отой… Матвіїв скубент… Читальню якусь, ніби, — починає Семен, не докінчує речення словами, а сплюваком.

— Еге! — підкидав трісочку Габель. — Хоче, бачте, вас вчити…

— Коли б ото узяв його та перегнув через коліно… та всипав двадцять п'ять… Пам'ятав би. Учитель знайшовся. Ге!

— Колись, бувало, за Миколки, — провадить друвий кум, — і не читали, і не вчили, а жили…

— Ще й як! — підхоплює сусід. — Пішов у ліс, заробив руб і хліба на місяць маєш… Сиди на печі та їж. А тепер. Е-е! Що й казать!..

— А де це вони ту читальню роблять? — між іншим докидає Габель.

— Е-е! Та хто зна! Десь там… — махає дядько рукою на захід.

— Не знаєте хіба? — з'являється більший знавець. — А у того… у Макаревого… Щовечора, кажуть, повно! Як оселедців… Там їх штаб… Ге!

Довгий зимовий вечір поволі собкає вперед. Дядьки попивають, слухають, курять. За дверима цієї кімнати спокійно стоїть пусткою інша, велика. Там схоронені знані голки, колонська вода й шевські цвяхи. А ще далі від півночі в кухні живе в наймах Томко. Це також дуже поважна в селі особа. Говорить часом з московська, має сварливу жінку, капелюх, краватку і є членом кооперативної управи під головуванням Андрія Андрійовича Рони.

Будинок під назвою «шкальня» жив собі дуже щасливо, але не довго. З заходу, десь звідти з-за школи, від Макарової хати, висунулась і з кожним днем наближалась велика загроза. Чесний, порядний будинок ніколи такого не сподівався. Багато років виконував він сумлінно свою, самим царем визначену роль й не чув за собою ніяких свідомих чи несвідомих гріхів. Але загроза була невмолима. Сунула неухильно, крок за кроком, вперед і, як тяжка Божа кара, повисла над будинком.