Улас Самчук - Волинь

Володько вже не раз слухав мову цієї людини. Ті слова, ті звуки… Він знає їх напам'ять. Одначе він слухає далі… Слухає, бо треба це чути… У вухах мусить завжди звучати та болюча музика… «Розшарпаний народ»… Як часто він вживає ці вирази. Але що зробити? Куди від них втекти? Границі… Навкруги границі…

Сиділи один проти одного, а в обох одні думки. Часом Лазюк вставав, часом ходив. Рухами рук витичував перед своїм молодим гостем його життєву дорогу.

Заснули пізно. На другий день Володько вертається додому. Було гарно, соняшно, тихо. В деяких місцях вітер позносив з піль сніг, в інших знову лежали хвилясті замети. Нерівна дорога тікала з-перед очей і десь далеко на обрію зникала.

Володько мав час передумати все, що чув і що бачив за ці два дні. Перебігав у думці слова й враження, міркував над ними й розкладав кожне в належне йому місце.

А он вже, славу Богу, те вічне його село. Вертається до нього завжди однаково, завжди тією самою дорогою, як до неухильної дійсності, як до того, чого нема сили обійти.

Молотили у Матвія своїми силами. Не було за що наймати чужих людей. Часом тільки приходила Катерина. До кирата запрягали пару своїх коней. Поганяла їх Василина. Хто зна, чи легка це робота. Цілий день ходити навкруги у великих, старих чоботях… А до того, як падає дощ чи сніг. Руки мерзнуть, ноги мерзнуть… Ні, ні… Це не так легко.

Матвій завжди робив ту саму роботу — пускав у барабан. Це вже він так добре знає. З барабану січе у вічі курява. На бороді висять брудні торочки. У роті й носі болото. За цілий день заросте курявою, що тільки очі виглядають.

Настя розв'язує й подає снопи. Коли приходить Катерина, тоді Настя вигортає з-під соломотрясів зерно з половою, а снопи подає Катерина. Хведот або відкидає солому, або, як нема Катерини, вигортає зерно. Тоді солому відкидає й виносить на ожереду Володько. Топтати вже нема кому. Потопчеться після.

Молотять довго, цілий тиждень, а то й два. Василинка не може завжди поганяти коні, бо ходить до школи. Поганяє тільки по школі, а це ще більше затягає роботу.

По молотінні у клуні по всіх кутах гори невіяної пашні. Та найбільша купа — овес. З другого боку ячмінь. Пшениця зовсім окремо, щоб не мішалася з житом. По дилях, по балках, під стріхою — повно куряви. Горобці почувають себе й добре й погано. Мають що їсти, але гнізда їх відкриті, а це не так приємно. Миші розгромлені зовсім. Кубла їх, що були між снопами, щезли безслідно. Родини знищені. Безліч з них пропали назавжди. Матвіїв кіт нищив їх від ранку до вечора. Крім того, бив їх кожний, хто тільки мав бажання. Тільки небагатьом пощастило втекти у запасові нори під мерною. Перелякані, вони сидять там і не показуються…

Потім довго віють намолочене. Хведот крутить віялку, а Володько насипає в ківш. Раніше це робив сам Матвій. Тепер він відгортає чисте зерно, насипає його дерев'яною лопатою в мішок і відносить до комори… У коморі чотири засіки: на овес, на жито, на пшеницю й на ячмінь. Просо, гречка засипаються до діжок, а конюшина стоїть у густих мішках.

У такий час комора виглядає гарно. Приємно зайти туди, подивитися на повні засіки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати її повну жменю й поволі пускати через пальці. Ніби кусники золота, падають ядерні зернята. Пахне сонцем, землею, людським потом. Добрий хліб насущний, пожива людей, зібрана з широких ланів мозолистою рукою…

На дворі снігу досить. На полях також. Санна дорога не може бути кращою. Вже помолочено» повіяно. Ще трохи цегли не перевезено. Володько з Хведотом перевозять цеглу. З неї буде хата. Хотілося дочекатися тієї доброї хати. Вже час. Стільки років минуло, а хата все та сама, «на тимчасом» збудована.

Але Володько наполовину вірить у нову хату. У нього думки інші. Чужі, нетутешні… Хто знає, де на великій землі схилить він свою голову. Хто знає, де буде його хата… Він сам того не знає. Щовечора по роботі миється, зачісується та йде в село. Кожний день іде туди. Те село — то вже його хата. Він вже не тут, а там. Сьогодні у Никона, у малій читальні. Завтра у Сергія. Позавтра у Євдошки. Там його життя. Туди відносить свої сили, своє тепло, свою молодість. Не може тут вдержатись. Тягнуть до себе ті хати — всі хати, всі ті люди, що в них. Любить їх. Любить серцем, кров'ю, душею. Чує їх частиною себе самого. А коли й гнівається — гнівається з сльозами болю в очах… Чому ви, і ми, і я… Чому ми такі? Сам себе питає, сто разів, двісті разів… Безліч. А питаючи, сам і відповідає… Відповідь звучить, мов оскарження, — мов присуд. Слухає її та й каже: так. Ми жили погано. Жити треба інакше. Я хочу інакше жити. Прошу мені не перешкоджати…