Улас Самчук - Волинь

Нарешті гасне світло. Сіренький, потрісканий екран. На ньому з'являється Африка. Хащавини бамбука. З'явився здоровенний, лютий лев. Вирвався з куща, мов артист, і зупинився на сцені. Шкура на ньому їжиться, поводить навкруги головою, потрушує гривою. Після зненацька зривається й біжить. Це він помітив оту дівчину, що вибігла з кущів, у чоловічих штанях і чоботях. Побачивши лева, дівчина робить жахливі очі й падає на землю, за якийсь пень. Лев стрибає просто на неї, перестрибує й біжить далі. Дівчина зривається, біжить, зупиняється, когось кличе, її гарне личко в розпачі, її очі великі, перелякані, її чудове волосся недбало розкуйовджене.

На її крик з'являється сильний, у порваній сорочці мужчина. Обличчя його всипане великими краплинами поту, волосся розпатлане, й кілька мокрих, злиплих пасем спадає на чоло. На поясі у нього револьвер.

Він біжить до дівчини. Та кидається в його обійми, але знесилена заточується й падає непритомна. Мужчина піднімає її, мов дитину, міцно тисне до своїх грудей і, розгортаючи чагарник, несе кудись… М'язи його рук напружені. Міцно ступає по землі дужими ногами. Уста його розтягнуті й щільно затиснуті. Він зникає у тім самім напрямку, куди побіг лев.

Картина міняється. Піщана, безмежна пустиня. На обрії з'являється відділ арабів, їх коні мчать щосили, розвіваються білі одяги, вилискують криві шаблі. Вони мчать просто на ліс, що видніє далеко перед ними. Під'їхали до пралісу й спинились. Веде їх дужий, страшний, чорний, з лев'ячою головою вождь. Розмахуючи енергійно руками, він дає верхівцям накази. Одна мить — і всі з обличчям хижаків зникли у хащавинах. Лишилось тільки кілька коло коней.

Рух, напруження. Скільки у тих людей сили, яке чудове довкілля. Пустині, праліси, великі ріки, височезні гори. Високі, стрункі пальми, чорні люди й люті звірюки. А ось знову місто з кам'яними, білими будовами, пласкими стріхами. Готель, музика, фокстрот між пальмами. Грає водограй. У басейні золоті рибки. Під'їжджають і від'їжджають блискучі авта, з них виходять стрункі, у білому жінки, так само мужчини. Йдуть швидко по мармурових сходах, зустрічаються зі знайомими, вітаються, розмовляють, сміються. Там знову танцюють, вигинаються чарівні жіночі постаті. П'яні коханням очі дивляться у саму душу, а уста самі складаються до поцілунку. А до всього музика, що виривається з темноти, оповиває уяву, бере легко її в теплі обійми й відносить у безвість, ніби немовля.

Це і є той чудовий, величезний світ. Піти й завоювати його, пізнати його красоти, випити його солодощі, пережити його вибагливі химери. Не бути там, не знати його — марно жити тоді на землі, де нема ні пишних палаців, ні великих міст, ні широких рік, ні високих гір. Все сіре, все маленьке, все спокійне й ледаче… Ах, як мучить жагуча туга за повним життям!

І тільки на вулицях міста прокидається Володько від своїх снів та помічає, що він все-таки тут, на цій землі. Брудні, обдерті жидівські хижки, нерівні хідники, вузькі, хвилясті, ніби їх хто навмисне погнув, вулички. Вже краще тоді село, ніж оця купа бруду, безладдя, що зветься містом.

Вже пізно. З заходу повіває й крутиться по вузьких завулках вітрець. Ноги ступають по нерівних каменюках, час від часу ковзаються. Майже темно, тільки де-не-де манячить ліхтар.

Володько й Лазюк деякий час йдуть мовчки. Лазюк вже не сміється, він щось думає. Володько також увесь поринув у думки. В очах його все ще бігають сильні, енергійні, суворі люди, що, здається, тримають свою долю у міцно затисненім кулаці. Він хоче щось говорити, але не знає, звідки почати.

Розговорилися аж на помешканні Лазюка. Випили прохололий чай, Лазюк закурив, пропонував Володькові, але той відмовився.

— Так, так! Дорогий мій! — почав Лазюк, ніби продовжуючи свою думку. — Від нас самих залежить, чи виплутаємося ми з цього стану, в якому тепер опинились, чи залишимось і надалі оцім порожнім на планеті місцем, що його сьогодні репрезентуєм. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали, всі ми думаєм. Не раз і не два стукалася мені до голови думка: звідки й як почати? З села? З міста? Від «хлопа»? Від інтелігента? З «Просвіти» чи з бомби? І прийшов до одного висновку: звідки б його не починати, нам усім бракує одного — знання.

Треба йти й учитися Треба не боятися ризику! Треба здобути своє всіма засобами! Треба братися тільки за те, до чого прагне душа! Треба пізнати великий, Божий світ! Треба пізнати себе, нас, кожного дядька! Нас є досить. Ми є також не дурні, не сліпі й не глухі. Наші голови створені також не тільки для того, щоб добре за них нас вішати, а також для того, щоб думати й розуміти. Ми мусимо йти у світ і мусимо бути тут! Ми мусимо наповнити собою всі краї, всі народи. На кожному кроці мусимо, мов крапля камінь, довбати вперто й послідовно людську байдужість — тут у нас і там у світі. І всі наші починання мусять бути великі розміром, глибокі думкою, відповідні до величі народу нашого. Сорок п'ять міліонів! Сорок п'ять міліонів голів! Сорок п'ять міліонів сердець! Вдумайтесь, чоловіче, у те число. Уявіть собі його. Сядьте, напишіть собі його на папері й розложіть в уяві на сорок п'ять міліонів людських одиниць. Зважте їх фізичну силу, зрозумійте масу, їх думки, відчуйте биття їх сердець. Боже мій! Таж ви, коли ви маєте хоч зерно уяви, ви мусите жахнутись від величі народу, до якого належите! Обійміть уявою місце, що той народ займає на землі. Боже мій! Та ж це велич!