Улас Самчук - Волинь

— Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осінь… Ну, що буду робити? Ти ж уяви… Я знаю минулу осінь. Таж я формально, дослівно божеволів… Я дивувався, як мої предки могли віки прожити на селі й ніколи не сумувати…

— Сумували… Але… Горілочка розраджувала. Ні?

— Я потребую п'ять дійових осіб, — швидко, піднесено говорив Володько, не слухаючи Олега… — і я їх маю. Вони вже мої. Я — раз, Роман — два, Ольга — три, у Габеля гостює тепер якась племінниця… «Я, знаєте, тоже іграла». І ту потягну. П'ята роля маленька. То вже й кінь може заграти… Ех, як вшкваримо!.. Приїдеш — побачиш. Сьогодні мушу підчепити Романа… Він же рускій…

— І за Габельом підеш?

— Все, що є, стягну. Після буде інакше. Початки… Олег розумів свого приятеля. За останні два роки вони навчились себе розуміти. Вони ж обидва читали Майн Рідів, Куперів, Лондонів. Обидва мріяли про далекі світи, нові країни, бігуни [17] Бігун — полюс. та рівники [18] Рівних — екватор. . Поки що нічого не сталося. Село, повіт і границя, але в їх головах ті самі думки, в їх жилах плине та сама кров. Вони знають обидва, що живуть на своїй землі, на тій самій, на якій жили їх предки.

Було тихо, лагідно. Небо вкрите сіруватими баранчиками хмарин. Час від часу з запусту чути сміх Галі. Лінкерт з Романом затягнули якусь вояцьку пісню ген аж там десь у долині.

Володько й Олег змінили розмову. Говорили про Галю їжакевич. Олег зустрів її у Ронів, закохався й тепер не може її забути. Але вона тепер також у школі… Говорили довго. Почало хилитись до вечора.

Сонце сповзало по небі, подував західний вітер, час від часу спадали листочки, вертілися в повітрі й припадали до сухої землі.

По часі Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якісь осінні віти, весела, з блискучими очима, з широкими, на цілу щоку рум'янцями.

— Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! — крикнула вона таким голосом, так сильно й дзвінко, що луна покотилась долиною й відбилась від другого схилу.

З кущів запищав слабий голосок Олі, і по часі з'явилися Лінкерт і Роман.

— А ви чого надуті, ніби міністри Британської імперії? — запитала Галя Володька та Олега і, не чекаючи відповіді, сіла на пеньочку. — Опеньки ось ростуть. Збирайте, панове! — показувала ногою на купу опеньків. — А я попеклася. Фу-у!

— Жорстокі це люди, — сказала Оля і вказала на своїх кавалерів. — Знаєш, Галю, що є їх ідеалом?

— Які там у Романа можуть бути ідеали. Випивка! — виразно й рішуче сказала Галя, роззуваючи черевик.

— Військо, бути старшиною й одружитися з товстою купчихою, — пояснила Оля.

— Ні, панове! — заперечив жартом Лінкерт. — Це Роман. Я хочу бути парагвайським або болівійським міністром. Інакше не бажаю… Можу ще погодитися на ефіопського канцлера чи сіямського короля.

— Ніякого чорта ви обидва не бажаєте, — проговорила знову Галя. — Тепер вашим бажанням — зчитатися нас і випити.

— Ви, мадмуазель Галя, вгадали, — підтвердив жартівливо Лінкерт.

Верталися додому. Дівчата квапилися щось там помагати матері. Саша похмуро мовчав. Роман і Лінкерт змагалися дотепами та сипали каламбури. Лінкерт декламував пародію на «Бурю» Пушкіна. Володько та Олег йшли окремо й радились про виставу.

Коли сонце збентежено торкалося пригірка на Чешчині, товариство ввійшло до саду. Овочеві дерева стоеть, ніби діви-мироносиці перед своїм царем. Прозорі папірівки, рожеві панянки, налиті, повні, закохані самі в себе, висять на гілках спокійно, велично, урочисто. Скісні промені ще прориваються крізь віти, пронизують кілька дерев і зникають. Обтяжені овочами гілляки гауться мало не до землі. А тиша велика й чудова.

Володько почував себе дуже добре. В уяві бачив сцену, лаштунки, живі постаті. Крізь обтяжені синіми сливами віти сміялись до нього великі, яскраві, радісні очі. Безліч захоплених облич, безліч ясних очей. І регочуть, і рвуться, і червоніють, і хвилюються, як море, як буревій.

По вечері Роман і Лінкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають.

— Володя! Підеш з нами? — питає Роман.

— Куди?

— Побачиш.

Хоч у пекло, хоч у прірву. Володько скрізь, Володько не боїться ніякого диявола.

— Добре. Тільки ти мусиш мені щось пообіцяти. Підем на двір.

— Що за таємниці? — проговорив Лінкерт. Але Володько й Роман вийшли. По деякому часі вернулись. Роман весь сяє.

— Чудесно, Володя! — говорив він захоплено. — Це чудово! Я можу. Так! Я чудово можу грати на сцені. Я колись у гімназії хотів виступати. А все решту ми обговоримо.