Улас Самчук - Волинь

Всі розсілися коло столу, забрязкали ложки, ножі, видельця. Володько сидів між Олегом і Олею. Оля пробує жартувати, але не влучно, її добре, наївне обличчя одно тільки реагує на власні жарти. Володько не звиклий до товариства, намагається бути поважний, одначе робленість його виразу й рухів всім кидається у вічі. Він і сам це розуміє, хвилюється й через те почуває себе недобре.

Розмова ведеться московсько-українською мовою. По-московському вперто, демонстративно говорять Саша, Роман і частинно Галя. По-українському пан Гліб, мішано Олег і Оля. Володько, як гість, говорить так, як вимагає ситуація. Між Сашою й Глібом на цьому тлі напруження. Зустрічаються і говорять тільки з чемності. Завзятий, хоч не завжди вигідний помічник Саші є Роман. Він завжди хриплим голосом співає «Боже Царя», кпить з Гліба, його мови. Гліб ігнорує його й намагається бути від нього подалі. Саша й Роман, певно, хоронять чистоту своєї культури й виховання. Босяцькі та вояцькі пісні, пляшка й коркотяг — це їх оздоба.

А пан Гліб навіть у їдальні помістив портрет Шевченка. Навмисне. Сам щодня читає, вправляє, бере соняшні ванни й щодня ходить вчити дітей.

І портрет на стіні в їдальні, і людина, яка щодня бере соняшні ванни, що робить «той ідіот», як його в душі називає Саша, впливають на нього, мов погана сльота. Але нема ради. Саша тут гість, емігрант, приїхав зі своєю сестрою, що вийшла за одного зо старших братів Левинських. Сестра з чоловіком погостили й від'їхали до Данцігу, а Саша лишився. Село, нудьга, безробіття. Поволі, поволі й хоч-не-хоч візьмешся за чарчину.

По обіді ціле, за виїмком Гліба, товариство вибирається на прогулянку в ліс. По дорозі зустріли Лінкерта. Високий, у гнідому френчі, у кепці, блідий юнак. У сусідньому селі живе дві його бабуні. Обидві мають порядні маєтки. Одна — жінка недавно померлого генерала Маклакова, друга її сестра, фрейліна двора його імператорської величності, Вероніка. Лінкерт єдиний їх спадкоємець.

Не дивлячись на це, він встиг побувати в бригаді Котовського, після дезертував, сидів у польській в'язниці, у таборі інтернованих, поки не витягнули його звідти бабці.

Роман побачив Лінкерта й побіг йому назустріч. Хотів сказати, що має у буді дві пляшки… В товаристві Лінкерт дещо Рому легковажить. Підпускає йому шпильочки, кпини. Роман приймає це за жарт, легко відгризається й терпить. Таке високе товариство! Дворянин, кадет. Це для Романа має велике значення. До всього, коли вони самі, завжди добре розуміються, попивають і співають сороміцькі пісні.

З рештою товариства Лінкерт поводить себе досить офіційно.

— Ви, пане Лінкерт, мов президент Сполучених Штатів, — заговорила звичайним своїм жаргоном Галя.

— Урочисто вдячний за шану, — відповів з легким кивком голови Лінкерт.

— Ні. Пан Лінкерт справжній Льот Кнобль з романів Сталь, — засміялась цілим обличчям Оля.

— Віддаю шану вашій вишуканій фантазії, хоч би такого Кнобля й не було у Сталь, — відповів Лінкерт.

— Сьогодні чудова погода, — чітко, протяжно з натяком, щоб перемінити тему розмови, проговорив Саша.

— Дякую за спасіння потопаючого. Ваші родички мають досить гострий язик, — зрозумів Лінкерт наміри Саші, але хотів показати, що він і сам впорається з тими родичками.

— Кинь, брат, брудне діло… — вставив своє Роман.

— Так, Ромушка. Іноді й бруд золото. А ви ж, Олег, як? Чого відстали, мов хвостик?

— Ха-ха-ха! — засміявся Роман.

— Панове! Хто це показав Ромі два пальці? — презирливо сказав Олег. — Пане Лінкерт? А чи показував він вам свою курточку?

Засміялась панна Оля.

— Ну, розуміється… І курточку, і цигарки, і м'язи, і перейняті від Саші дотепи про двох гусарів. Все знаю, через те й про хвостика згадав, — проговорив з посміхом Лінкерт.

— Ах, лишіть це, панове! Така чудова осінь! Ліс, небо! — захоплено вигукнула Оля.

— затягнула вона своїм милим, слабеньким голосом. Олег, цей вічний ентузіаст, одразу підхопив, викрикнув неозначеним тоном, на що закричав Роман:

— Панове! Панове! Затикайте вуха! Олег співає! Олег перервав свій спів на півслові й почав, наслідуючи студента з «Дні нашей жізні», жалібно скаржитись:

— Але ж я хочу співати! Яке кому діло до мого голосу? Я хочу співати!

Перейшли город і вийшли до валу. Тут починаються зруби, ще не орані просяниська, засохлі коло пнів будяки. Вискочив звідкись перестрашений зайчик. Він розігнався було просто на товариство, але всі підняли крик, зайчик зупинився, хвилинку постояв, повернувся і стрімголов помчав під угорську долину. Олег зірвався й собі побіг за ним, хоч розумів, що нічого з його бігу не вийде. Але він біг довго й вперто, а вернувся засапаний, з краплинками поту на чолі. Оля одразу йому зауважила: