Улас Самчук - Волинь

Кожний цей день — день української державності. Володько розуміє це також. Матвій продав овес, взяв дві^ тисячки гривень і вирішив накупити дубини. Прийде з війська Василь, ожениться і хату треба нову…

Ідучи з батьком до лісу, Володько бачить, як усі села, всі люди — старі й малі взялися за працю. У лісі повно людей. Відкраяли ділянку, валять товстючі дуби, обтинають, тешуть на підвали, на шпали, на клепки. Канцелярія працює безупинно. Побережники ходять зі своїми сурмами. Мабуть, багато віків не чувся цей народ її господарем. Все відчуло нараз, як спали з рук пута. Всім захотілося валити дубину, тягти додому, будувати нові, високі, світлі хати. Всім хочеться жити, жити, жити…

Край цей уміє жити. Край цей уміє працювати. Була війна, змела села вогненною мітлою. Прийшов рік миру і села повстали вогненною працею. Дай миру, волі!..

Назустріч цьому благанню завзято регоче кулемет. Майже непомітно надійшли дні, коли в селах знов повно вояків, коли вже десь там зі сходу від Острога, Кунина почали доноситися знайомі голоси гармат.

Одного недільного ранку з жолобецького лісу, так само, як тоді, коли почалася світова війна, виїхав козацький полк. Але це козаки українські. Загорілі обличчя, бадьорий вигляд, шворна пісня. Ціле село збіглося дивитись «на петлюрівців». Нікому не прийшло на думку спитатись їх, куди вони ідуть. Село вже звикло до війни. Підуть одні — прийдуть інші. Чи ж не все одно?

У селі козаки розташувалися, щоб відпочити. Володько пішов також туди, щоби зблизька приглянутися до свого війська.

Воно прийшло здалеку. Воно облетіло цілу Україну. Скільки шалених атак пережили ці дужі сини своєї землі. Вигляд їх якийсь байдужий, насмішкуватий. Володько відважився запитати одного:

— А куди ви їдете?..

— В гості, молодий козаче…

Володько не має чого більше питати. Навіщо? Знає він і так, куди. Чутки невздержно летять і приносять вістки, що десь там за Острогом вже большевики.

Козаки покормили коней, дістали з польової кухні обід. Сурма сурмить збірку. Підтягають коням підпруги, гнуздають і спішать на збірку…

— На коня! — скомандував полковник. Брязнули шаблі, рушниці, і козаки на конях.

— Шикуйсь! Кроком руууш!..

Ні. Ні. Це не була парада. Не були це привітні, спокійні люди. Але Володько ніколи не забуде їх такими, як бачив їх тоді, у найрішучішу годину. Такими напівсердитими, напівбайдужими до всього. Їх загорілі бронзові чола, їх закурені шапки й блюзи, їх витерті сідлом червоні «галіфе». Вічно звучатиме в його вухах оте різке, певне: «На коня!»

На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селі і простояли кілька днів. Приїхали люди з Крем'янця й оповідають, що завзяті бої йдуть по залізничній лінії Рівне-Здолбунів. До Крем'янця звезено безліч вагонів з різним військовим майном. Далі нема куди відступати. За Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина.

Щодень, щоніч нові невеселі вістки. Зо всіх боків чутні гарматні перегроми.

Як на тоте, небо затягнулося і розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все нові й нові частини. Пройшла й піхота. Молоді хлопці у сірих чемерках та шоломах. У селі повно війська. У кожній хаті набито козаків. Мокрі, потомлені, голодні. Цілі місяці провели в затяжних боях і лишили там за собою не один десяток і не одну сотню своїх товаришів.

Тільки на Матвієвому хуторі ще порожньо. Але надвечір прибуває ще якась частина. Самі молоді хлопці. Матвій сам попередив, щоб не йшли в село, а лишалися на ніч у нього на хуторі. Клуня велика. Цілий полк влізе.

І дійсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарікати, що немає місця і харчів. Старий, шпаковатий полковник почав їх втихомирювати.

— Діти мої! — лагідно говорить він. — Перетерпіть. Все для України!..

Діти втихають, займають клуню. Там темно.

— Ей, ти, Сорока? Де ти є?..

— Тут! Лізь сюди! Тут гаразд!

— Дурдело?

— Га!..

— Де тебе дідько носить?..

— Тихо!.. Перший курінь, займай крайній засторонок… Дотримуйсь порядку. Другий слідуючий і т. д. По куренях виходьте до вечері…

Володько вештається і сміється…

— Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарні дівчата?

— А маєте «патрони» — скажу… — заявляє Володько…

— А тобі нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налітати?..

— Я українець і на обози не маю смаку. На обози налітають бандити.

— Ого. Це здорово… Петро! Дай йому пару десятків набоїв. У Крем'янці дістанемо…

Володько побіг до матері, випросив кусень сала. Вояк дістав сало, Володько «патрони». Він мусить зібрати якнайбільше набоїв…