Улас Самчук - Волинь

З Іванової пасіки біжить Трохим. Він без шапки. Вітер патлає його волосся.

— Б'ють! — гукає він, не дивлячись на те, що всі бачать і чують, як у лузі та під семінарською горою лускають усе нові і нові стрільна.

Метушня. Люди з долини біжать на гору. З гори в долину.

— Це вони в семінарію б'ють. Ні. В корпус. Е, ні. В монастир. Кажуть, дзвіницю зсадити хочуть…

— Та нащо?

— Нащо? Щоби показати. Ясно… Он завтра в село прийдуть і каменя на камені не лишать.

А стрільна все виють над Дерманем. Рвуться і рвуться. Володько з Петром з цікавості біжать до монастиря, не дивлячись, що туди саме стріляють. Коли в повітрі засвистить, хлопці зупиняються, напнято вслухуються в посвист і вгадують, куди паде.

— В лішник, в лішник! — викрикнув Володько. В ту саме мить внизу, в лішнику, коло самого лугу, де росте гурток густих струнких осичок, з демонічним рокотом бризнуло стрільне. Хлопці самохіть дали сторчака і припали до пня коронатого дуба. Черешні, клени, берези шарпнулися назад, ніби дістали поливника, а молода осичина, куди шелепнуло стрільно, наполовину вилетіла в повітря.

Хлопці бачать, що це не жарт. З гори через городи біжать парубки. Вони шукають кращого місця для сховки. Володько і Петро зриваються і женуться до монастиря.

Там повно народу. Вже вислано до Гільча післанців з білим «хлагом». Через деякий час стрілянина вмовкла. Коло семінарії в саду лишилися дві лійки від зриву стрілен і вікна другого поверху висипалися.

Рейвах, розгубленість. Молодих нікого не видно. Самі старі і жінки. Люди йдуть на вечірню. На обличчях острах і непевність.

Володько і Петро знаходять своїх товаришів. Ці не виявляють ані найменшого страху. Вони навіть вдоволені, що от нарешті прийдуть в село справжні українські вояки. Бачили салдат-москалів, бачили большевиків, бачили німців, а українського війська до цього часу не бачили, хіба тих полонених… Але полонений ніколи не дає повного образу вояка…

Тому хлопці тішаться, що прийдуть «петлюрівці». Хтось розніс чутку, що вони приймають до себе молодих хлопців, і поміж учнями з'явилося одразу кількох, що виявили бажання «повоювати».

Майже ціла ніч у непевності й журботі. Як розвиднілось, до монастиря пішло все, що не хотіло ховатися в Бущенщині.

Рано до села, вулицею від «Лисів», увійшов перший січовий полк. Молоді, веселі, у сірих чемерках, хлопці. На головах кашкети з тризубами. Спереду везуть кулемети.

При вході в село поставили заставу. Коло монастиря на перехресті вулиць кілька «максимів» з приготовленими стрічками. Але дуже суворого вигляду в цих вояків не помітно. Проходять святочно одягнуті, дівчата сміються, жартують…

— Ей, дівчата! А куди?.. — питає молоденький січовик…

— А до церкви. Ходіть і ви з нами.

— А воювати нас не будете?..

— Ха-ха-ха! А що ви за вояки, що боїтеся дівчат?

— А де то ваші хлопці?..

— Наші хлопці такі, як і ви… В лісі…

— Ну… Попадуться вони в наші руки…

І дівчата пішли. Володько і гурток його приятелів підходять до вояків. Пом'явшись, Володько несміло виявляє бажання вступити до «петлюрівців».

Ті регочуть.

— А що ж, синку, ти в нас робитимеш?.. — питають…

— Воювать… Воювати будемо! — горда відповідь.

— Кого?

— Та всіх, хто проти України…

— От так-так! А де ж ви були, коли ваші он на Здолбунів ішли?..

Хлопці вияснюють, як то сталося. Вояки вдоволені. Володько знаходить одного земляка з Крем'янеччини. Той картає дерманців. Таке чудове село, а таке несвідоме…

Після церкви проглосили велику «сходку» в залі семінарії. Покликали старостів обох частин села. Гострий наказ, щоб з'явилися усі господарі.

Зала набита. Прибув полковник. Молодий, меткий і рухливий вояк. На обличчі великий шрам. Одягнений у жовтий кожушок, штани-галіфе. На ногах жовті елегантні чоботи.

При його появі в залі народ розступається на дві лави. Посередині лишається порожнє місце. Не входячи на підвищення, полковник починає з місця енергійним, різким тоном свою промову:

— Селяни! Не бачу між вами ні одного молодого обличчя. Це добре. Добрі з ваших синків герої. Заварили, мовляв, каші, а ви, батьки, розхльобуйте. Дуже мені прикро, що я, полковник українського війська, мушу знімати свій полк із фронту проти москалів і обертати його проти своїх збунтованих, збаламучених несумлінними агітаторами селян… Бо чи ви знаєте, проти кого ви бунтувалися? Чи знаєте, на чий млин лили і ллєте ви воду? Ні. Напевно не знаєте. Ви не знаєте, що пішли ви зі зброєю в руках проти свого ж війська, в якому служать такі ж саме українські селюхи, як і ви… Ви не знаєте і ваші проводирі вам напевно цього не сказали, що те військо, проти якого ви виступили, боронить вас, ваших дітей і ваш добробут перед большевиками, московськими бандами, які напирають на нас із Московщини і які хочуть знищити вас, як господарів… Вони хочуть заперти вас усіх до комуни, забрати од вас усе і зробити з вас слухняних рабів своїх, наймитів, щоб могли вами, як їм захочеться, каверзувати. От на чий млин лили ви воду, от кого слухали! Большевики, комуністи розпускають скрізь своїх агітаторів, які бунтують народ проти нас… Але ми докажемо, що маємо ще силу в руках. Знайте, що за те, що ви зробили, наша українська влада по головці вас не погладить. Вона покарає вас і то покарає суворо. Ми вимагаємо від вас, щоб протягом двадцяти чотирьох годин ви видали в наші руки всіх своїх головарів, яких список ми маємо зі собою. Інакше ми знайдемо спосіб, як віддячитись вам за наші сьогоднішні у вас відвідини. Я не погрожую, а кажу: коли не послухаєте своєї влади, будете вічними невольниками чужих влад, які розмовлятимуть з вами іншою мовою, Я маю великі повновласті і можу зробити з вашим селом те, що в ньому не лишиться камінь на камені. І це собі зарубайте на носі. Всі ті люди, що списані на ось цьому папері, мусять бути в наших руках. Старости! Наперед! — скомандував полковник.