Улас Самчук - Волинь

Володькові виразно мигнули в очах якісь чорні постаті на ровіцьких полях, що зриваються від землі, біжать і знов падають… Саме в той мент з Тихонівських займиськ виривається і розноситься в темноті вечора протяжне:

— Рятууууйте!.. Ратууууйте!.. Гвааалт!..

Нема ніякого сумніву. На село напали петлюрівці. В очах хлопців мигнули страшні картини. Підпалені хати, стрілянина… Тікати! Бігти до монастиря. Бити на сполох. По цілому тілу, мов блискавиця, пробігає жах, сила й бажання життя. Де рятунок?..

Мов шалені, хлопці біжать до села і кого не зустрінуть, гукають:

— Спасайтесь! На село наступають петлюрівці. Люди метушаться. Баби в плач.

— Бач! Не казала я… Сидіть тихо. Не рипайтесь, поки вас не зачіпають. Ні! Що то ви, дурні баби… Ми ось вам!.. І бачите. Послухали отого каторжанина, отого западющого безбожника, отого злодюгу… А тепер їх халєра найде, а ми за все покутуй!..

Молодші, особливо учасники славетного здолбунівського походу, накинувши на себе, хто що мав теплішого, дали чосу в Бущенщину. Поважні дядьки хапаються за палиці і палкують до монастиря. Володько з Петром поперли також туди.

Коло монастиря Содом і Гоморра. Перед «корпусом» велетенська юрба дядьків. Гукають, вимахують руками. До них прилучаються все нові і першим питанням є:

— Де той сукин син? Де він?..

— Втік! Втікли всі. І гроші забрали…

— А хто вартував? Такі ж собаки, як і ті, кого вартували. Давай їх! З-під землі давай! Он село в «опасность. Підпалять село, а ті каторжани втікли. Давай їх!..

Але крики дядьків даремні. Каміняка і вся чесна кумпанія встигли щезнути, як віск від лиця вогню. Дядьки ввірвалися до «корпусу», рознесли на тріски штаб, розбили машинку. Сидір, який і тут виявив найбільше притомності духа, почав кричати, щоби втихомирились, бо він просить слова. Поволі втихомирились. Сидір пропонує вислати напроти петлюрівців депутатів від села з білим «хлагом». Не татари ж вони. Зрозуміють нас.

— Добре! Правильно! — Наскоро вибирають депутацію, але як тут серед ночі йти з білим «хлагом». Все одно не побачать.

— Ну, а що ж тоді? Зложити руки і чекати Божого змилування? Село! Люди! «Обчество!» Я вам кажу… Коли ми такі будемо, коли: а що? а як? А… аа!.. Тьху! Бий тебе сила Божа! Загорнуть нас в онучу всі, кому тільки захочеться. Бо ми гречкосії, хлібаки, борозняна черва… Ось пожалуста!.. Явиться вам такий паскуда — ось із тамтого кутка, надягне тобі матроське кльош, і вже йому ціла громада в ноги… Проше пана капітана! Веди нас, баранів, хоч у прірву… І ми ліземо в прірву… Найшли рай! Рай! Земля даром, море по коліна, груші на вербі… От що! І вже ми роззявили рота і вже повірили. І вже дайош Здолбунів, батарею, ароплани. Вже готовий у прірву. А шубовснув з головою, попав у халепу — розум тоді вилетить з макітри на плечах і хоч патиками його бери… Ради нема…

Сидір аж засапався. Дядьки слухають, ахкають. Після виривається один із натовпу:

— А куди підеш? Не бачиш?.. Ніч навколо… Тьма! Тьма-тьмуща!.. Гадаєш, вийдеш на горби, станеш і гукнеш: сонце, зійди! Освіти нас і наш «хлаг», білий, невинний, чистий «хлаг»! Діти ми! От що! І ще раз кажу: діти! І сонце нам не зійде, а поки не дочекаємся його сходу. Бог сам піднесе його і з ночі стане день. Кричиш, Сидоре… Ми всі кричимо, а крик криком і є… Справа, зліва, звідти, звідци наступають — петлюрівці, большевики, Каміняки всякі… А от ти вийди і крикни нам так, щоб одразу пізнали ми: це ваші, а це не ваші. От ти господар первий сорт, а Петлюри од Леніна не розрізниш… Не є це, скажете, саме главне?..

— Чекай, поки воно зійде… Поки Бог його сам піднесе… Роса очі твої вигризе…

Ніч не стоїть. Село кипить, клекоче. Всі, хто чувся молодим і винним, покинули свої хати і подалися в Бущенщину. Там ліс, яри, є де знайти притулок у цей терпкий час. У вікнах хат блимають слабенькі вогники світла. Жінки ломлять руки, нарікають на нерозважних своїх чоловіків. Всі сподіваються: ось увійдуть, оточать, запалять першу хату від заходу, пустять огонь з вітром, і не стане Дерманя на цих пригірках, ярах, лугах. Згинуть сади, а працьовиті люди кинуть селище і підуть на всі чотири боки шукати місця, де би притаковити свою голову.

Ніч. Жорстока, чорна, цвяхована зорями. Непевність, рейвах, виття собак… Минає час. Година за годиною проходить над селом засудженим, як Содом і Гоморра, на пожертя вогневі пекельної помсти.

Та все це скінчилося значно простіше. Переляк і рейвах зчинили ж тому, бо товариша Скиданця, того «морового» кавалера і відчаяного революціонера, спіткала дивна пригода. Він привів зі Здолбунова полонених і визвався їх провести назад, поза володіння дерманської республіки. Коли опинилися на полі, полонені легенько пожартували з ним. Стягнули Скиданця зі сідла, зняли з нього все, до сорочки включно, і пустили стрибати босоніж по примерзлому різучому сніжку через ровіцькі поля до села. До всього котрийсь халамидник пустив за стрибуном кілька шворких куль з його власної карабінки. Кулі продзижчали під самим вухом Скиданця, але наміри їх були виключно виховничі та заохотливі. В той час в очах Скиданця постали лави, полчища петлюрівців, що ринули на нього зо всіх сторін. Він не жалував ніг своїх, гнався через поля, мов божевільний, і, прибігши до першої хати, наробив шелесту на ціле село.